Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Лист був такий:

Квоуте!

Вибач, що покинула Імрі без жодного попередження. Я відправила Тобі послання того вечора, коли від’їздила, та гадаю, що ти його так і не отримав.

Я подалася у світи в пошуках кращої долі та кращих Можливостей. Я люблю Імрі й люблю раз-у-раз насолоджуватися твоїм товариством, хай і Нерегулярно, але жити в цьому місті дорого, а мої перспективи останнім часом звузилися.

В Іллі чудово, всюди положисті пагорби. Погода мені вельми до вподоби, тут тепліше, а повітря пахне морем. Здається, я могла б перебути цілу зиму, не злігши через легені. Вперше за багато років.

Я провела певний час у Малих королівствах і бачила сутичку між двома гуртами вершників. Ти й не чув такого грюкоту та Іржання Коней. Ще я провела якийсь час у плаванні, навчилася всіляких морських вузлів, а також правильно плюватися. До того ж у мене неабияк поповнився Ненормативний Вокабуляр.

Якщо ти гарненько попросиш, коли ми зустрінемося наступного разу, я можу продемонструвати свої новоздобуті навички.

Я вперше побачила Найманку з Адемів. (Тут їх називають кривавими сорочками.) Вона навряд чи більша за мене й має просто надзвичайні сірі очі. Гарна із себе, але дивна й тиха, безупинно сіпається. Я не бачила, як вона б’ється, і не впевнена, що бажаю побачити. Хоча відчуваю цікавість.

Я досі залюблена в арфу. І наразі живу з одним вправним паном (не називатиму його на ім’я) задля підвищення кволифікації в цій справі.

Пишучи Цього листа, я випила вина. Згадую про це, щоб виправдатися за те, як вище написала слово «Квалліфікації». Квалі­фікації. Кіст. Ти розумієш, про що я.

Прошу пробачення за те, що не написала швидше, та я чимало подорожувала й досі не мала Чим написати Листа. Тепер, зробивши це, я думаю, що ще довгенько не знайду подорожнього, якому довірю відправити цю епістолу в довгий шлях до тебе.

Думаю про тебе часто і з любов’ю.

Твоя

Д.

Постскриптум: Сподіваюся, футляр для лютні служить тобі ­добре.

***

Того дня заняття в Елодіна почалося дивно.

По-перше, Елодін таки прийшов вчасно. Це заскочило нас зненацька, позаяк шестеро студентів, які залишилися, вже звик­ли проводити перші двадцять-тридцять хвилин заняття за плітками, грою в карти й бурчанням про те, як мало ми дізнаємося. Ми навіть не помітили Майстра-Іменувача, доки він не опинився на середині сходів у лекційній залі й не плеснув у долоні, щоби привернути нашу увагу.

Другою дивовижею було те, що Елодін убрався у свій офіційний одяг. Я бачив його в ньому раніше, коли цього вимагала ситуація, та він завжди носив його неохоче. Навіть на вступних співбесідах цей одяг зазвичай був пом’ятий і за­недбаний.

Сьогодні ж він убрався так, ніби був налаштований серйозно. Одяг видавався гарним і нещодавно випраним. Волосся в Елодіна теж було не таке скуйовджене, як зазвичай. Воно неначе було підрівняне й зачесане.

Діставшись передньої частини лекційної зали, Елодін вибрався на поміст і зайшов за кафедру. Тут уже всі посідали й нашорошили вуха. Елодін ніколи не послуговувався ка­федрою.

— Колись давно, — заговорив він без преамбул, — це було місце, до якого приходили навчитися таємного. Чоловіки й жінки приходили до Університету дізнатись, як влаштовано світ.

Елодін поглянув на нас.

— У цьому давньому Університеті найжаданішим умінням було іменування. Все інше було неблагородним металом. Іменувачі ходили цими вулицями, наче крихітні боги. Вони робили дещо страхітливе й чудове, а всі інші їм заздрили.

Студенти йшли на підвищення лише завдяки майстерності іменування. Алхімік, що не знав іменування, вважався нещасною істоткою, не поважнішою за кухаря. Тут винайшли симпатію, проте симпатик без знання іменування був усе одно що кучер. Рукотворець, який не застосовував імен у своїй роботі, був ненабагато кращий за шевця чи коваля.

Усі вони приходили дізнатись імена речей, — проказав Елодін. Його темні очі були напруженими, а голос — звучним і зворушливим. — Але іменування неможливо вчити за правилами чи за допомогою зубріння. Учити когось бути іменувачем — це все одно що вчити когось закохуватися. Це безнадійно. Це неможливо.

Тут Майстер-Іменувач легенько всміхнувся, вперше ставши схожим на себе звичного.

— І все-таки студенти намагалися вчитись. А викладачі намагалися навчати. І часом досягали успіху.

Елодін тицьнув пальцем.

— Фело! — жестом попросив її наблизитися. — Ходи сюди.

Фела підвелася і з нервовим виглядом піднялася на поміст, щоб підійти до його викладацької кафедри.

— Ви всі обрали імена, які сподіваєтеся вивчити, — сказав Елодін і окинув нас поглядом. — І всі ви займалися своїми штудіями з різними сумлінністю та успіхом.

Я поборов у собі сильне бажання присоромлено відвести погляд, оскільки знав, що сам працював щонайбільше впівсили.

— Там, де ви зазнали невдачі, Фела мала успіх, — заявив Елодін. — Вона знайшла ім’я каменю… — він повернувся вбік, аби поглянути на неї. — Скільки разів?

— Вісім, — промовила вона, опустивши погляд і нервово заломивши руки перед собою.

Усі ми забурмотіли зі щирим зачудуванням. Вона ніколи не згадувала про це під час наших частих бурчань.

Елодін кивнув, неначе схвалюючи нашу реакцію.

— Коли іменування ще навчали, ми, іменувачі, з гордістю заявляли про свою могутність. Студент, який опановував якесь ім’я, надівав перстень, що сповіщав про його майстерність, — Елодін простягнув руку перед Фелою й розтиснув долоню, показуючи річковий камінець, гладенький і темний. — І саме це Фела зробить зараз, аби довести своє вміння.

Фела ошелешено поглянула на Елодіна. Вона позирала то на нього, то на камінь, а її лице стало здивованим і блідим.

Елодін заспокійливо їй усміхнувся.

— Ну ж бо, — лагідно сказав він. — Ти потай, серцем розумієш, що здатна на це. І навіть на більше.

Фела закусила губи й узялася за камінець. У її руках він здавався більшим, ніж у Елодінових. Вона на мить заплющила очі, а тоді повільно, глибоко вдихнула. Поволі видихнула, підняла камінець і розплющила очі. Найперше вона побачила саме його.

Фела пильно поглянула на камінець. На одну довгу мить запала тиша. Напруження в залі наростало, доки атмосфера не стала натягнутою, мов струна арфи. Повітря аж завібрувало від нього.

Минула одна довга хвилина. Дві довгі хвилини. Три жахливо довгі хвилини.

Елодін шумно зітхнув і розвіяв напруження.

— Ні, ні, ні, — проказав він і поклацав пальцями у Фели перед носом, привертаючи її увагу. Затулив їй очі рукою, наче пов’язкою. — Ти на нього дивишся. Не дивися на нього. Дивися на нього! — він прибрав руку.

Фела підняла камінець і розплющила очі. Тієї ж миті Елодін різко ляснув її по потилиці розтиснутою долонею.

Вона повернулася до нього з обуреним обличчям. Але Елодін просто показав на камінець, який Фела досі тримала в руці.

— Дивися! — із захватом промовив він.

Фелин погляд перейшов до камінця, і вона всміхнулася так, ніби побачила давнього друга. Накрила камінець долонею й піднесла до рота. Її губи заворушилися.

Раптом пролунав різкий тріск, неначе на пательню з гарячим жиром крапнуло трохи води. А тоді він пролунав іще кількадесят разів, так різко і швидко, що здавалося, ніби то якийсь старий тріщить пальцями чи град б’є по твердому шиферному даху.

Фела розтиснула долоню, і звідти посипався