Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Розділ сорок четвертий. Стрілолов

Попри халепу з Емброузом, одержимість Архівами й незліченні та безплідні мандрівки до Імрі в гонитві за Денною, мені вдалося здійснити свій задум у Промислі.

Я був би радий мати ще один виток, аби провести ще кілька випробувань і пововтузитися з ним. Але в мене просто закінчився час. Невдовзі мало відбутися вступне жеребкування, і незабаром після того слід було сплатити за навчання. А перш ніж виставити свій витвір на продаж, мені було потрібно дістати схвалення конструкції від Кілвіна.

Тож я постукав у двері Кілвінового кабінету з неабияким ­острахом.

Майстер-Рукотворець зігнувся над особистим робочим столом і обережно знімав гвинти з бронзового корпусу компресійного насоса. Заговорив, не підводячи погляду:

— Так, ре’ларе Квоуте?

— Я закінчив, майстре Кілвін, — просто сказав я.

Він підвів погляд на мене й закліпав.

— Справді?

— Так, я сподівався домовитися про зустріч, аби продемонструвати це вам.

Кілвін поклав гвинти на тацю й потер руками.

— Для цього я вільний уже зараз.

Я кивнув і повів його людною майстернею, повз Запаси, до окремої робочої кімнати, яку мені сам Кілвін і відвів. Дістав ключ і відімкнув важкі дерев’яні двері.

Робоча кімната була чимала, зі власними вогняним колодязем, ковадлом, витяжкою, дозатором для рідини та різними іншими типовими знаряддями рукотворського ремесла. Робочий стіл я відсунув убік, звільняючи половину кімнати від усього, крім кількох товстих тюків соломи, що стояли попід стіною.

Перед тюками звисало зі стелі незугарне опудало. Я вдягнув його у свою обпалену сорочку та штани з мішковини. Почасти я шкодував, що не провів іще кілька випробувань за час, який пішов на пошиття штанів і напихання опудала соломою. Але я все ж таки передусім мандрівний артист, а вже потім — хто завгодно інший. І тому не зміг проґавити можливість для маленького спектаклю.

Я зачинив за нами двері, поки Кілвін із цікавістю оглядав кімнату. Вирішивши, що моя робота має говорити за себе сама, я дістав арбалет і вручив Кілвінові.

Здоровезний майстер спохмурнів.

— Ре’ларе Квоуте, — вимовив він із відвертим несхваленням у голосі. — Скажи мені, що не змарнував свого труду на вдосконалення такої страшної речі.

— Довіртеся мені, майстре Кілвін, — попросив я, простягнувши йому арбалет.

Він добре придивився до мене, а тоді взяв арбалет і заходився оглядати його із прискіпливою уважністю людини, яка щодня працює зі смертельно небезпечним обладнанням. Помацав туго сплетений шпагат і оглянув вигнуте металеве плече арбалета.

За кілька довгих хвилин Кілвін кивнув, поставив одну ногу в стремено та звів арбалет без помітних зусиль. Я мляво замислився, наскільки Кілвін сильний. Я ж за попередні кілька днів намучився з цією громіздкою штукою до болю в плечах і мозолів на долонях.

Я передав Кілвінові важку стрілу, і він також оглянув її. Я бачив, що він явно дедалі сильніше спантеличується. І знав чому. Арбалет не мав жодних явних модифікацій чи сиґалд­рії. Як і стріла.

Кілвін вставив стрілу в арбалет і здійняв брову, поглянувши на мене.

Я широко змахнув рукою, показуючи на опудало, і спробував видатися впевненішим, аніж насправді. Руки вкривалися потом, а в животі знялася зграя голубів. Випробування — це, звісно, добре. Випробування — це важливо. Випробування — це наче репетиція. Тільки насправді має значення лише те, що відбувається при глядачах. Ця істина відома всім артистам.

Кілвін знизав плечима й підняв арбалет. Притиснута до його широкого плеча, зброя здавалася дрібною, і він трохи повагався, обережно прицілюючись із неї. Я з подивом зауважив, як Кілвін спокійно вдихнув на пів сили, а тоді поволі видихнув, натиснувши на спусковий гачок.

Арбалет смикнувся, тенькнув шпагатом, і стріла втратила чіткість.

Пролунало різке металічне «дзень», і стріла зупинилася в повітрі, неначе влучивши в невидиму стіну. Впала й заторохтіла об кам’яну підлогу посередині кімнати, за п’ятнадцять футів від опудала.

Не в змозі стриматись, я розсміявся й переможно підкинув руки в повітря.

Кілвін здійняв брови й поглянув на мене. Я божевільно всміхнувся.

Майстер підібрав стрілу з підлоги й іще раз її оглянув. Тоді знову звів арбалет, прицілився й натиснув на спусковий гачок.

«Дзень». Стріла впала на підлогу вдруге, відкотившись трохи вбік.

Цього разу Кілвін зауважив джерело звуку. Зі стелі у віддаленому кутку кімнати звисав металевий предмет завбільшки з великий ліхтар. Він гойдався вперед-назад і трохи крутився, неначе хтось щойно злегка вдарив по ньому.

Я зняв його з гачка і приніс до робочого столу, за яким чекав майстер Кілвін.

— Що це за штука, ре’ларе Квоуте? — із цікавістю спитав він.

Я поставив її на стіл із важким глухим звуком.

— Загалом, майстре Кілвін, можна сказати, що це пристрій кінетичного опору з автоматичним зведенням, — я гордо всміхнувся. — Якщо конкретніше, він зупиняє стріли.

Кілвін нахилився до нього, але там не було на що дивитися, крім безликих пластин із темного заліза. Моє творіння було найбільше схоже на великий восьмигранний ліхтар, повністю виготовлений із металу.

— І як ти його називаєш?

Цього у своєму винаході я й не додумав. Мені спала на гадку сотня назв, але жодна чомусь не підходила. «Пастка для стріл» — якось банально. «Друг мандрівника» — прозаїчно. «Бандитська згуба» — якась абсурдна мелодрама. Я нізащо більше не зміг би поглянути в очі Кілвінові, якби спробував так назвати пристрій.

— Із назвою в мене проблеми, — зізнався я. — Але наразі я зву його стрілоловом.

— Гм-м-м, — видихнув Кілвін. — Якщо бути точним, він не ловить стріл.

— Знаю, — з досадою відповів я. — Але вибір був між цим і «дзень».

Кілвін скоса глянув на мене, злегка всміхнувшись очима.

— А здавалося б, учень Елодіна має бути вправнішим іменувачем, ре’ларе Квоуте…

— Майстре Кілвін, Деліварі було просто, — сказав я. — Він просто зробив кращу вісь і дав їй своє ім’я. Я ж не можу просто взяти й назвати цю штуку «Квоут».

Кілвін реготнув.

— А й справді, — він знову повернувся до стрілолова, з цікавістю придивляючись до нього. — Як він працює?

Я