Читати книгу - "Шлюбний договір"

вперед, подалі від Фернлі, до шосе, яке повинно бути десь поруч, але пісок м’який і глибокий, ми біжимо все повільніше і повільніше, а потім і зовсім ледве йдемо. Край сукні Еліс волочиться по піску.

Зрештою ми доходимо до ґрунтової дороги і далі крокуємо вже не по піску, а по землі, всіяній дрібними камінчиками. Я віддаю Еліс свої туфлі, а сам іду в шкарпетках. Небо прорізає блискуча дуга, потім ще одна і ще.

– Метеоритний дощ, – каже Еліс. – Як гарно!

Ми відпиваємо по маленькому ковтку з пляшки, намагаючись не пролити ані краплі.

Йдемо ми довго. Ноги болять, ступні оніміли. Еліс важко дихає. Де ж шосе? Зірки зникли, місяць зблід, ніч повільно поступається місцем світанку. Я відкручую кришечку пляшки, змушую Еліс зробити ковток.

Вона обережно п’є, потім віддає пляшку мені і без сил опускається на кам’янисту дорогу.

– Давай трохи відпочинемо.

Я теж роблю ковток, ретельно закручую кришечку і сідаю поруч з Еліс.

– Десь повинна бути заправка, – кажу я.

– Повинна.

Еліс кладе долоню мені на потилицю. Я цілую її довго і ніжно, з тривогою помічаючи, що губи у неї пересохли і потріскалися. В голову закрадається страшна думка: «Невже ми зробили неправильний вибір?» Але коли я неохоче відстороняюся, то бачу, що Еліс посміхається.

Це все та ж прекрасна, багатогранна жінка, з якою я одружився. Жінка, яка лежала поруч зі мною на пляжі на березі Адріатичного моря, танцювала зі мною повільний танець в холі готелю, на повний голос співаючи пісню «Let’s Get Married» Ела Грина. Та жінка, яка, сидячи біля басейну теплим вечором в Алабамі, просто відповіла мені: «Гаразд».

Я бачу в ній тверду рішучість іти вперед, не звертаючи зі шляху, готовність пройти через усі випробування, які чекають на нас у цій дивній подорожі, бути разом до кінця, що би не трапилося.

Тут, в пустелі, я розумію те, що повинен був зрозуміти давним-давно: наше кохання сильне. Наші узи міцні, і ніякий «Договір» не зробить їх ще міцнішими. Так, шлюб – це величезна, незвідана територія, без мапи, без кінця і краю. Але ми знайдемо свою дорогу.

Несподівано в небі виникає сліпуче світло, з-за обрію показується край величезного сонця. Над пустелею проноситься вітер, від землі піднімаються хвилі спеки. Ми сидимо нерухомо, ніби зачаровані. Ми так утомилися, а йти ще далеко. У голові жодної думки. Безжалісне сонце і сухе повітря неначе стерли все, що було в моєму житті до цього моменту.

Скоро повітря розжариться, пісок стане пекуче гарячим.

– Друже, – говорить Еліс, піднімаючись.

Потім простягає руку і з силою, яка незрозуміло звідки взялася, допомагає мені встати.

Ми продовжуємо йти.

Про автора

Мішель Річмонд (Michelle Richmond) – популярна американська письменниця, авторка сімох романів, один з яких – «Рік туману» – став бестселером газети «Нью-Йорк таймс».

Народилася майбутня романістка в місті Мобайл, штат Алабама.

Ступінь бакалавра отримала в Університеті Алабами, а після закінчення Університету Маямі стала майстром образотворчих мистецтв. Викладала в кількох американських коледжах та університетах.

Мішель Річмонд заснувала вебсайт Fiction Attic Press, присвячений малій прозі, а також є видавцем спеціалізованого книжкового журналу. Письменниця є діючою членкинею Гільдії авторів США. Її оповідання й нариси друкуються в журналах «Glimmer Train», «Playboy», «The Oxford American» та ін.

Майже всі романи авторки відзначені призами та преміями.

Наразі письменниця разом із чоловіком і сином живе у Сан-Франциско.