Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

за хисткі сподівання чи надію — він означав реальний шанс вирватися з полону. Українця сповнювало п’янке піднесення — він рвався у бій. Він готовий був вибачити приятелеві. Ні, не так — він просто викинув із голови історію з Сатомі та розмови із Джейсоном. Левко посміхався, посміхався по-справжньому. Вперше з того моменту, коли побачив Твердиню.

— Не знаю…

— Ти не хочеш тікати?

— Я не знаю, чого хочу.

— «Якщо не знаєш, чого хочеш, помреш у купі того, чого не хотів». Це «Бійцівський клуб», друже, — Левко зазирнув у товаришеве обличчя. — То ти з нами чи ні?

— Так, я з вами, — коротко відповів Семен.

— Прекрасно! Давай швидше, — хлопцю кортіло поділитися з Ґремом. Тобто ділитися йому зовсім не хотілося, він би не дуже переймався, якби мулат згнив у цих руїнах, але усвідомлював, що тільки американець може підняти гелікоптер у повітря, а без гвинтокрилої машини їхній план вартував не більше, ніж одноногий каліка на позиції квотербека у професійній футбольній команді.

Звісивши голову, Семен понуро дибуляв за Левком.

CIII

18 серпня 2012, 07:06 (UTC -5)

Паїтіті

— Ні, — категорично заявив Ґрем Келлі.

— Що-о?! — за лічені секунди Лео став червоним, як помідор.

— Ні, — стояв на своєму мулат. — Я не згоден, бадді.

— Чому?! — «Сука».

— Бо нас перестріляють нахер. Якщо не тоді, як лазитимемо стінами Твердині, то під час самої втечі напевне.

— Краще так, аніж сидіти, склавши руки! — Левко заледве контролював себе. Відмова Ґрема за мікроскопічну частку секунди довела його до осатаніння. Він як ніколи гостро відчув, як ненавидить американця. — Ти запропонуєш щось краще? — в запалі ледь не зірвалось образливе «ніґере».

— Ян найближчим часом зрозуміє, що ми зникли, й заб’є на сполох, — огризнувся мулат.

— Тс-с! — шикнув Сьома. — Жодних розмов уголос про чеха.

Левко відмахнувся від росіянина.

— І що? Хер нас хтось знайде, — він спопеляв Ґрема поглядом. — Навіть коли так, ти думаєш, Х’юз-Коулман віддасть нас рятувальникам? Дуже сумніваюсь. Він боротиметься за Твердиню. А нас тоді точно перестріляють, тільки вже як рабів: на колінах, зі зв’язаними за спиною руками та чорними мішками на головах.

Американець посварився пальцем перед носом Левка.

— Ні-ні-ні! Ти не хочеш розуміти, як усе нереально. Яким чином ти спустишся по стіні Паїтіті? А що робити з нічними вартовими? — випльовуючи кожне запитання, Ґрем загинав по пальцю. — Далі — навіть якщо тобі вдасться нарвати тієї бургомістрії, чи як там її, і ти накришиш її пелюстки в каструлі з їжею, хто дасть гарантію, що всі без винятку — інженери, пілоти, науковці, охоронці, робітники — скуштують обід? А якщо хтось матиме розлад шлунка в той день? А якщо подадуть рис, а хтось хотітиме гречки? І чому ви думаєте, що галюциногени подіють на всіх однаково? Раптом хтось виблює обід до того, як отрута почне діяти?

Контраргументи могли би пригасити віру Левка, якби її не підігрівала зсередини палюча ненависть до мулата.

— Ти не хочеш утікати? — несподівано запитав Семен.

Мулат здригнувся, і росіянин втямив, що влучив у яблучко. Ґремові зауваження мали сенс, проте Сьома відчував, що американець не надає їм значення. Його голос тремтів, а очі злодійкувато бігали — за озвученими перепонами, що пояснювали, чому викладений план не може бути втілено в життя, ховалося щось глибше. Росіянин не мав сумніву: мулата налякала сама пропозиція втечі. Ґрем, як і Семен, не хотів утікати, от тільки причина цього була незрозумілою Семенові. І вона непокоїла більше, ніж власне небажання залишати Паїтіті.

Не зрозумівши запитання, Левко переводив погляд із Сьоми на Ґрема й назад.

— Не в тому річ, бадді… — опустивши голову, промимрив американець.

— Усе, що від тебе вимагають: підняти вертоліт і посадити його за 300 кілометрів на захід, десь біля Куско, — сказав Сьома. — Будь-де, де є цивілізовані люди й поліція.

Левко вхопився за озвучену Семеном думку.

— Сем має рацію. Можеш не брати участі ні в чому іншому. Взагалі не втручайся! Ми все зробимо самі. Та пообіцяй: коли я підведу тебе до «Колібрі», ти зробиш усе, що треба. Обіцяєш?

Мулат зиркав спідлоба, наче загнаний у пастку звір.

— Я не… — почав він, але недоговорив.

— Давайте проголосуємо, — вперше за розмову озвалася Сатомі. — Як завжди.

Українець окинув товаришів поглядом, мигцем зваживши шанси, й залишився задоволеним.

— Чудово! Так і зробимо, — Левко випростав ліву руку, а згори на долоню вмостив правий кулак із піднятим, наче у грі в «Мафію», великим пальцем: — Я — за!

Секунд десять нічого не відбувалось, і Лео засумнівався у тому, що правильно оцінив настрої приятелів, як Семен тихо мовив:

— За… — і так само, як Левко, простягнув кулак із відставленим пальцем.

Одразу за росіянином пожвавилася Сатомі.

— Я погоджуюся з усім, що ти казав, Ґреме. Ми беремося за ризиковану справу, що може закінчитися трагі… кгм… не так, як ми плануємо, проте… — дівчина шумно зітхнула, — я підтримую пропозицію Лео та Сема, — крихітний кулачок опустився на ліву долоньку, й лише після того японка боязко вистромила палець із давно обламаним нігтем. — Я хочу спробувати.

— Гаразд, — несподівано легко здався мулат, — хай буде по-вашому.

Семен приклеївся до Ґрема поглядом. Чому так швидко відступився? Через Сатомі?

— Допоможеш? — Левко здивувався не менше за Сьому, та не копав аж так глибоко.

— А як же «взагалі не втручайся», «ми все самі»? — мулат передражнив українця, майстерно пародіюючи слов’янський акцент. — Не геройствуй, Лео. Ти ніби збираєшся лізти по квіти? — Лео кліпнув. — Не думав, хто триматиме мотузку? Може, він? — американець тицьнув у загіпсовану ногу Семена. — Чи вона? — показав пальцем на тендітну японку. А тоді додав спокійніше: — Воля ваша, я допоможу, та хочу, щоб для протоколу зафіксували мою офіційну позицію: ви щойно проголосували за смертний вирок самим собі.

На останні слова Левко не зважав: нехай базікає — зараз настав час діяти. Хлопець повернувся до Семена.

— Чувак, мені потрібні дві мотузки: одна — метрів на три, друга — метрів на двадцять п’ять, можна й на тридцять. Дістанеш?

— Поцуплю в робітників.

— Добре. Спробуй роздобути їх сьогодні.

— Лео, я не знаю, чи…

— Постарайся. Я не хочу скніти тут до Різдва. А ти, — Лео звернувся до Сатомі, — візьми, будь ласка, чиюсь футболку та поший із неї торбинку, таку, щоб на шию повісити.

Японка відповіла беззвучно, самими лиш очима.

CIV

Погода змінювалась. Ранкова прохолода швидко вивітрилась, її змінила задуха. Тиск упав, а ртуть у термометрах поповзла вгору. За якусь годину повітря перетворилося на розплавлене скло й стало густим від гарячої вологи. Вітру ніби й