Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

не було, проте на відкритому просторі відчувався рух. Повітряні маси пругкою стіною повзли над сельвою, набрякаючи мокротою та розпарюючись, як у топці парового котла.

Перепад тиску був таким значним, що у Твердині утворилися стійкі протяги. Повітря з підземелля мчало коридорами та з потойбічним присвистом випорскувало на поверхню…

CV

18 серпня 2012, 12:33 (UTC -5)

Паїтіті

— Ось, — насилу вичавив Семен, скидаючи на підлогу «нори» два мотки мотузки.

— Покликав би нас, ми б допомогли, — сказав Левко.

Мотки були різними. Перший — скручена climbing rope, альпіністська мотузка зеленого кольору з легкого та міцного нейлону, десь із палець завтовшки. Весь моток важив не більше як два з половиною кілограми. Зате другий мав вигляд скрученої бухти грубого канату й тягнув кілограмів на двадцять. Такі в Україні у шкільних спортзалах висять. Лео уявити не міг, як Сьома, шкандибаючи на одній нозі та кривій милиці, спромігся самотужки приволікти другий моток із каменоломень. Семеном аж метеляло від знемоги. Він був увесь мокрий і блищав, неначе начищені блиском для взуття лаковані туфлі. Під очима проступили глибокі коричневі кола, чіткі, немов наведені фломастером.

— Ай, — відмахнувся росіянин, щосили показуючи, що тримається. — Забий.

— Ти ледь на ногах стоїш.

— Ви тільки привернули б зайву увагу. Ви ж туди ніколи не спускались.

— А ти? — Левко несвідомо зиркнув Семенові за спину, наче остерігаючись, що звідти хтось з’явиться. За росіянином протяг гнав слабко освітленим коридором холодне підземне повітря. Воно терлось об стіни, шурхало та шепотіло, мов живе.

— А я проскочив непоміченим. Майже всі каменярі потяглися на терасу обідати.

— Величезний, — буркнув Ґрем, копнувши носаком більший із мотків.

— Вибач, чувак, іншого не знайшлось.

— Агов, друзяки, — очі американця забігали, — їх же десь заховати треба.

Левко машинально потягнувся до перемикача та погасив світло. Відблисків із коридору вистачало, щоб розрізняти силуети один одного.

— Тоншу й гладеньку можна під матрац, — напівпошепки запропонував українець.

— Давай, — разом із мулатом вони як могли розрівняли зелену мотузку та запхали під один із матраців.

— Думаєш, не видно? — скептично скривився Ґрем.

Матрац виступав над сусіднім на два пальці.

— Розсуньте матраци, — порадив Семен.

Через мить матраци розштовхали по «норі», й різниця у товщині стала непомітною.

— А із цим ворсистим удавом що робити? — мулат присів коло товстішої мотузки. — Така під матрац не ляже.

— Покладемо в той куток, — Левко показав у дальній кут печери, — за наплічники.

Ґрем пирхнув. Зобразив, змістивши губи в лівий бік, not impressed face, та сперечатися не став. Удвох хлопці перетягнули канат у найвіддаленіший закуток «нори», після чого замаскували його власними речами.

— Ну як? — спитав Лео, відходячи.

— Херово, — відверто зізнався Сьома. Оскільки речей вони мали небагато, й всі надто малі, то, як не тули, неозброєним оком було видно, що в кутку лежить складена бухтою дебела мотузка. Її можна прикрити матрацом, але поставлений сторчма матрац приверне ще більше уваги, ніж сам моток канату.

— Біс із нею, — махнув рукою українець.

— Якщо її помітять, нам гаплик, — прокаркав американець.

— Не помітять, — упевнено констатував Левко, — сьогодні вночі ми її використаємо… й одразу позбудемось.

— Притримай коней, ковбою, — вихопилось у Ґрема. — Ти не занадто поспішаєш?

— Назви хоч одну причину зволікати.

— Щоб усе обміркувати.

— У тебе із цим так туго, що на роздуми треба кілька днів?

У мулатових очах розцвів гнів. Вони й п’ятьма фразами не могли перекинутися, щоб не наїхати один на одного.

— А як щодо вартових, бадді, тих красенів, які всю ніч блукатимуть терасою?

— Я про них подбаю, — хижо вищирив зуби українець.

«Ага, розказуй мені…» — Ґрем недовірливо ворухнув бровами та вийшов із «нори».

Твердиня скиглила від протягів. Здавалось, у підземних ходах, десь глибоко в надрах Паїтіті, загубилося доісторичне чудовисько, й от тепер, зовсім осліпнувши, воно осягнуло, що в марних пошуках виходу на поверхню приречене блукати в пітьмі довіку, й застогнало. Тягучо, утробно та злостиво.

CVI

Решту дня хлопці трималися разом, наче побоювалися, що, коли ходитимуть нарізно, хтось прочитає їхні думки. Після обіду, намагаючись не привертати уваги, вони зібралися біля північної крайки горішньої тераси, навпроти великої піраміди. Умостилися, звісивши ноги з краю, і якийсь час удавали, що насолоджуються краєвидами безмежної розкошланої сельви. Втім, перестороги виявилися марними — попри незбагненне пожвавлення на терасі того спекотного суботнього пообіддя, бранців ігнорували.

Заспокоївшись, хлопці заходилися вивчати місцевість, закарбовуючи найменші деталі, що можуть стати в нагоді під час нічної вилазки. У тому місці, де вони сиділи, крайка шостого рівня відступала від стіни тераси (тобто сьомого рівня) метрів на 3–4. Далі вниз аж до бруґмансії, що приліпилася на боці четвертого уступу Твердині, тягнулася практично прямовисна стіна. Навіть на найширший виступ навряд чи помістилася б людська ступня.

— Тут нагорі прив’яжемо зелену climbing rope, якою ми з Ґремом спустимося на шостий рівень. Потім Ґрем стане над місцем, де росте бруґмансія, обмотається канатом і стоятиме так, доки я спущусь і нарву квітів, — окреслив план Левко. — Ви із Сатомі пильнуватимете на терасі.

Росіянин жував травинку та, примружившись, водив очима навкруги. Сатомі, впершись підборіддям у коліна, з тугою дивилась удалечінь.

— Спускатися краще там, — Сьома показав праворуч: навпроти великого намету, що правив за їдальню, кам’яний схил був пологим. Крутизна там не перевищувала 45°. — Мотузку прив’яжемо до одного з кілків, на яких тримається намет, — і винувато: — Я не зможу її втримувати.

Українець уважно обдивився запропоноване Семеном місце спуску. Ухил виглядав ідеальним. Ним можна було легко спуститися без страхування. Навіть піднятися, якщо вночі не піде дощ і на ногах буде неслизьке взуття. Із мотузкою підйом, бодай і у зливу, займе лічені секунди. Єдиний недолік означеного місця полягав у тому, що бруґмансія росла метрів на двадцять західніше.

— Ти тоді не над нами стоятимеш, — зауважив Левко. — Як подаси знак, якщо хтось наближатиметься?

Поміркувавши хвилину, Сьома знайшов відповідь.

— Блимну ліхтарем. Згори промінь не буде видно, а ви знатимете, що треба залягти й перечекати. Нехай одноразове блимання означає небезпеку, а потрійне — що все минуло, і вам можна продовжувати.

— Чув? — озвався до Ґрема.

Мулат неуважно кивнув, більше прислухаючись до звуків шарварку на великому вертолітному майданчикові.

— Там щось затівається, — сказав американець, та Лео вже відвернувся.

Робітники мачігуенга, які в цей час мали би перебувати під землею, безперестану снували між виходом на терасу й ангарами. Обливаючись потом, тягали ящики, порожню тару. Від вертольотів їх постійно підстьобували вигуками.

— Думаєш, довжини вистачить? — запитав Левко в Семена.

Сьома нахилився над проваллям і витягнув шию.

— Було б добре