Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"

містера Тротера та на його нужденну постать, зрозумів усе, схопив його за руку й потяг за собою.

— Куди ви йдете, містер Веллер? — спитав Джоб, даремно силкуючись визволитися з потужних рук свого колишнього ворога.

— Ходім, — відповів Сем. — Ходім ! — Не вшанувавши його дальшими поясненнями, містер Веллер приставив Джоба до буфету й звелів подати кухоль портеру.

— А тепер, — промовив Сем, — пийте. Пийте до останньої краплі і, як вип'єте, перекиньте кухоль, щоб я бачив, що там нічого не лишається.

— Але, любий містер Веллер… — протестував Джоб.

— Швидше! — владним тоном сказав Сем.

Спонукуваний таким способом, містер Тротер підніс кухоль до губ і поволі, майже непомітно, спорожнив його. Він спинився раз — і тільки раз, — щоб перевести дух, але не підвів обличчя від посудини, яку за кілька хвилинок перекинув сподом угору. Нічого не вилилося з неї, опріч небагатьох клубків піни, що повільно відірвались від вінець і впали на підлогу.

— Добре! — схвалив Сем. — Як почуваєте ви себе після цього?

— Краще, сер. Здається, краще, — відповів Джоб.

— Ще б пак, — авторитетно ствердив Сем. — Це подібно до того, як наповняють газом балон. Я на голе око бачу, як ви гладшаєте. Що ви сказали б про другий кухоль такого ж розміру?

— Спасибі, більше не треба. Дуже вам вдячний, сер, — сказав Джоб.

— Ну, а чогонебудь печеного?

— Дякуючи вашому ласкавому панові, сер, ми мали сьогодні баранину з картоплею І з підливою.

— Як! Він встиг уже подбати й про вас? — скрикнув Сем.

— Так, встиг, сер, — відповів Джоб. — Більше того, містер Веллер. Мій пан був занедужав, так він дістав нам кімнату замість конури, де ми жили, заплатив за неї, сер, і приходив до нас вночі, коли ніхто не міг його бачити. Містер Веллер, — сказав Джоб з непідробленими на цей раз слізьми, — я ладний служити цьому джентльменові, аж доки не впаду мертвий до його ніг.

— Е, ні, це вже ви киньте, сер! — із запалом промовив Сем. — Це ви киньте. Нічого подібного не буде.

Джоб Тротер витріщив очі.

— Нічого подібного не буде, голубе мій, — повторив Сем. — Ніхто, крім мене, не слугуватиме йому. А тепер я відкрию вам ще один секрет, — промовив містер Веллер, заплативши за пиво. — Я ніколи не чув, — чуєте? — ніколи не бачив і ніколи не читав про ангелів у штиблетах та гетрах і в окулярах — хоч за окуляри я не можу ручитись. Але, слово честі, Джоб Тротер, він справжнісінький ангел, не зважаючи на всі причандали. Покажіть мені когонебудь, хто насмілиться казати, що є люди кращі за нього ! — пославши цей виклик, містер Веллер поклав решту грошей у бокову кишеню і, енергійно вимахуючи руками, подався шукати предмет їхньої розмови.

Містера Піквіка вони знайшли в товаристві Джінгла.

Він гаряче говорив щось і не дивився на людей, які купчились у дворі, де грали в м’яч. А купки були різноманітні й гідні уваги, коли дивитися на них з пустою цікавістю.

— Ото й добре, — казав містер Піквік, коли до них підходили Сем і Тротер. — Пильнуйте свого здоров’я й обмірковуйте тим часом мої слова. Як наберетесь сили, скажете, що ви вирішили. Тоді я подумаю — і ми обговоримо це питання разом з вами. А тепер ідіть до себе, Ви стомилися, і вам треба відпочити.

Містер Альфред Джінгл без найменшого натяку на свою колишню невимушеність і без штучної жвавості, яку він удавав під час першого побачення з містером Піквіком у тюрмі, мовчки низько вклонився і, знаком попросивши Джоба не йти ще за ним, поплентався до себе.

— Цікаве видовище; правда, Сем? — спитав містер Піквік, добродушно озираючись кругом.

— Дуже цікаве, сер, — відповів Сем. — Дива не припиняються, — промовив він до себе. — Я дуже помиляюсь, якщо той Джінгл не вдався по допомогу до чогось на зразок водокачки.

Двір, утворюваний муром у тій частині Фліта, де стояв тепер містер Піквік, був досить просторий, щоб грати тут у м’яча. З одного боку його відгороджував самий мур, а з другого — те крило тюрми, що дивилося (або, вірніше, дивилося б, якби не мур) на собор святого Павла. У цей час там було багато винуватців, які никали по двору або сиділи в найрізноманітніших ліниво — байдужих позах. Більшість чекала дня, коли справи їхні мали розглядати в суді, а решта відбувала визначену різними строками кару, байдикуючи, хто як міг. Деякі були обшарпані, деякі — в чепурних костюмах, багато було брудних і мало чистих, але всі вони нудили світом і вешталися з кутка в куток без думки й без мети, неначе звірі в звіринці.

Порозлягавшись на вікнах, звідки можна було бачити двір, висувалися люди, що або голосно перемовлялися з своїми знайомими внизу, або перекидалися м’ячем з якимнебудь завзятим спортсменом у дворі; інші стежили за грою в м’яч або за хлопцями, що рахували удари й викрикували результати гри. Брудні жінки в стоптаних черевиках сновигали туди й сюди, відвідуючи кухню в одному з кутків двору; діти верещали, бились і гралися — в другому кутку. Грюкіт кеглів і вигуки грачів змішувалися з сотнями інших звуків у страшенний шум.

— Хочете подивитись на свистячу крамницю, сер? — спитав Джоб Тротер.

— А що це означає? — і собі спитав містер Піквік.

— Та свистячу ж крамницю, сер, — пояснив містер Веллер.

— Що воно таке, сер? — Там продають птахів? — хотів знати містер Піквік.

— Та що ви, сер! — відповів Джоб. — У свистячій крамниці продають спиртні напої.— І Джоб Тротер коротенько розповів, що через заборону, під загрозою суворої кари, приносити спиртні напої у тюрму для винуватців, вони мають особливу ціну для тутешніх леді та джентльменів. І деякі меткі тюремники, з певних комерційних міркувань, дозволили двом чи трьом в’язням продавати улюблені сорти джину собі на користь та бариш.

— І ця система, сер, як бачите, прищепилася по всіх тюрмах для винуватців, — закінчив містер Тротер.

— І перевага її в тому, — додав Сем, — що тюремники зараз же хапають кожного продавця, крім тих, хто їм платить, а в газетах їх вихваляють за пильність. Отже, вони мають подвійний зиск: віднаджують від торгівлі інших і збільшують свої прибутки.

— Правильно, містер Веллер, — ствердив Джоб.

— Ну, добре. Але хіба ж ті кімнати ніколи не оглядають, шукаючи в них приховані напої? — здивувався містер Піквік.

— Звичайно, оглядають, сер, —відповів Сем, — але тюремники знають про це заздалегідь і попереджають свистунів, а тоді вже свисти скільки хочеш — нічого не знайдеш.

Тим часом Джоб постукав у двері, які відчинив джентльмен з нечесаною головою. Коли