Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

місцями і що можуть домагатися паритету із Британією та її домініонами. Він був готовий погодитися на два додаткові американські голоси; два додаткові голоси за СРСР важили для нього набагато більше, ніж два голоси для Сполучених Штатів, яким не бракувало держав-клієнтів[446].

Розділ 24

Військовополонені

Одними з останніх офіційних документів, підписаних у Ялті 11 лютого 1945 р., були домовленості про обмін військовополоненими між учасниками Альянсу. Ця тема була однією з двох, які Черчилль хотів обговорити під час приватної зустрічі зі Сталіним пополудні 10 лютого. Перша стосувалася Польщі, де він прагнув забезпечити присутність спостерігачів від Заходу протягом тижнів чи місяців, що залишалися до обіцяних виборів. Друга якраз стосувалася військовополонених союзних країн. Британський прем’єр-міністр недалеко зайшов у першому питанні: Сталін відмовився допустити британських представників до Польщі, поки Британія не встановить дипломатичні відносини з новим польським урядом. Позірний «компроміс» полягав у згоді Сталіна, щоб амабасадори інформували свої уряди також у справі виборів. Значно більшого успіху Черчилль досяг у вирішенні другої проблеми.

Коли Червона армія розпочала свій наступ на території Німеччини на початку 1945 р., вона захопила й ліквідувала німецькі концентраційні табори, і таким чином звільнила десятки тисяч військовополонених союзників. А з тим, як західні союзники наближалися до території Німеччини із заходу, виявилося, що під їхнім контролем опинилися десятки тисяч, а пізніше й сотні тисяч радянських громадян. Дехто з них носив німецьку уніформу — це були колишні радянські військовополонені, яких нацисти примусили приєднатися до допоміжних формувань, інші ж були цивільними, частину з яких депортували німці, а решта втікала від радянців. Західних союзників вельми хвилювало становище їхніх військовополонених, і вони докладали найбільших зусиль, щоб їх повернути. Їм також треба було якось впоратись із проблемою дедалі більшої кількості цивільних радянських громадян у їхньому секторі окупації. Черчилль потребував допомоги Сталіна для вирішення обох проблем.

Прем’єр-міністр почав із висловлення стурбованості щодо долі британських військовополонених, які перебували на території, підконтрольній СРСР. Він попросив Сталіна поділитися інформацією про них, допустити до них британських офіцерів та дозволити Червоному Хресту надіслати їм найнеобхідніше. Він також бажав, щоб сім тисяч британських полонених перевезли до Одеси, звідки їх можна було повернути додому на тих же суднах, які б привезли сім тисяч радянських громадян із таборів у Великій Британії. Відповідно до записів британського дипломата, «прем’єр-міністр, говорив про незручності, зумовлені великою кількістю російських в’язнів на Заході. У нас було близько 100 000 з них; 11 тисяч уже відправили додому, а ще 7 тисяч виїдуть цього місяця. Він прагнув знати побажання маршала стосовно решти».

Сталін обіцяв, що СРСР повністю співпрацюватиме у цьому питанні, а також мав кілька власних запитів. «Радянський уряд просив би, — сказав Сталін, — щоб тих радянських громадян, які потрапили до рук союзників, не били і не змушували ставати зрадниками їхньої батьківщини». Він сказав прем’єр-міністру, що радянський уряд вважає і примусових робітників, і тих, хто підняв зброю проти союзників, радянськими громадянами. «Радянський уряд також просить британський уряд, — продовжив він за кілька хвилин, — тримати радянських громадян окремо від німців і не поводитися з ними так само, як із німцями».

Черчилль пообіцяв цілковите сприяння британського уряду з усіх питань. «Як зазначив прем’єр-міністр, — зауважив британський дипломат, — нам не терпілося репатріювати цих [радянських] ув’язнених і єдиною перешкодою був брак вільних суден. Що стосується їхнього відокремлення від німців, то спочатку це буде складно, але як тільки їх відсортують, то утримуватимуть окремо». Він не ставив під сумнів заяву Сталіна про те, що його уряд вважає всі категорії радянців, захоплених союзниками, радянськими громадянами. Британський уряд уже вирішив повернути радянських громадян незалежно від їхніх побажань[447].

Якщо Черчилль чогось і не розумів, то хіба що посилання на «зрадників батьківщини», але роз’яснень він не вимагав. Проте саме в цьому визначенні крилася величезна різниця для сотень тисяч людей, яких добровільно чи примусово репатріювали до Радянського Союзу в результаті ялтинських угод. Із цими словами їх засуджували на смерть чи тривале тюремне ув’язнення в ГУЛАГу. Що Черчилль точно знав, то це те, що старший син Сталіна Яків був військовополоненим у Німеччині. Імовірно, він також знав, що Сталін відхилив пропозицію Німеччини поміняти його сина на фельдмаршала Фрідріха Паулюса. Однак Черчилль не знав, що для радянського режиму Яків був зрадником своєї батьківщини, а його дружину відправили до ГУЛАГу спокутувати «гріхи» чоловіка. Черчилль дізнався про це після війни.

Яків був одним із сотень тисяч радянських військовополонених, захоплених у перші місяці війни, коли німці оточували цілі радянські армії, чиї командири мали суворий наказ не відступати. Він був офіцером артилерії і дотримувався наказів буквально, відмовляючись відступити. Його гріхом було те, що від надав перевагу німецькому ув’язненню перед смертю в бою або самогубством. Сталін сказав своєму молодшому синові Василю: «Дурень — він не зміг принаймні застрелитися!» Яків викликав батьківську гордість, лише коли покінчив життя самогубством у квітні 1943 р., стрибнувши на колючий дріт огорожі нацистського концентраційного табору, в якому його утримували. Сталін наказав повернути свою невістку з ув’язнення. Смерть була єдиним чином, який міг зняти з радянського військовополоненого, навіть із рідного сина Сталіна, звинувачення у зраді батьківщини.

До синів та дочок сталінських керівних кадрів ставилися подібним чином. Микита Хрущов, сталінський намісник в Україні, просто удочерив свою онуку, поки його сина Леоніда, збитого під Смоленськом пілота радянського авіаційного підрозділу, вважали військовополоненим. Поки його син начебто перебував у таборі, а його невістку як покарання за ймовірну зраду чоловіка відправили до ГУЛАГу, Хрущов попросив свою онуку називати його «папою». Пізніше стало відомо, що Леонід Хрущов загинув у бою. Якщо члени Політбюро так поводились із власними дітьми, які мали нещастя потрапити до рук ворога, навряд чи можна було очікувати, що вони поведуться інакше з синами й дочками пересічних радянських громадян, які опинилися на неправильному боці радянсько-німецького фронту[448].

Другого січня 1945 р. о третій ранку Валентина Бережкова, який був перекладачем Сталіна у Тегерані, розбудив телефонний дзвінок від його начальника В’ячеслава Молотова: той вимагав, щоб помічник негайно прибув до його кабінету в комісаріаті закордонних справ. У такому дзвінку не було нічого незвичайного. Як і інші члени Політбюро, Молотов наслідував приклад Сталіна і працював до самого ранку. Крім того, найближчим часом мала відбутися зустріч «Великої трійки», і Молотов мав більше роботи, ніж будь-коли раніше. Бережкову просто пощастило отримати вихідний на Новий рік, оскільки того дня працював інший помічник Молотова, Володимир Павлов. Бережков замовив машину із кремлівського гаража і незабаром прибув до комісаріату. Реакція його колег на привітання з Новим роком була незвично холодною — вирази їхніх облич свідчили, що трапилося щось дуже недобре.

Молотов перебував у своєму кабінеті. Він запропонував Бережкову сісти і поставив питання, якого Бережков боявся найбільше: чи не отримував він новин від батьків? Бережков виріс у Києві; його батьки та сестра залишилися в місті, коли його у вересні 1941 р. захопили німці. У листопаді 1943 р., коли Червона армія повернула місто, Бережков поспішно поїхав до столиці України, щоб з’ясувати,