Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

що трапилося з його родиною. Він ніде не зміг їх знайти. Бережков розповів Молотову про безрезультатну поїздку дорогою до Москви з Тегерана, припустивши, що його батьків могли депортувати німці проти їхньої волі. Молотов намагався його заспокоїти. Він запевнив, що батьків знайдуть. Це лише посилило тривогу Бережкова. Під час відвідин Києва він дізнався, що його батьки працювали в німецьких установах, а радянська влада зазвичай ставилася до таких людей із величезною недовірою. Чи батьки опинилися на заході із власної волі, чи були депортовані — дні його були пораховані. Рано чи пізно його звільнять, можливо, відправлять до ГУЛАГу або просто розстріляють.

Наразі Молотов пояснив наляканому Бережкову, що Лаврентій Берія надіслав звіт, де стверджувалося, що батьки Бережкова та його сестра з чоловіком добровільно виїхали з Києва у вересні 1943 р. Згідно з цим звітом, батько Бережкова, колишній професор Київського політехнічного інституту, під час німецької окупації працював інженером у відділі важкої промисловості, а мати була перекладачкою для нацистської поліції. За радянськими стандартами вони були колаборантами та зрадниками. У звіті йшлося про те, що сім’ю Бережкова відвідували високопоставлені німецькі чиновники і вони, переймаючись своєю долею після повернення Червоної армії, виїхали з міста поїздом, наданим німцями для Volksdeutsche (місцевих етнічних німців) та адміністративного персоналу. Молотов пояснив, що Берія хоче провести подальше розслідування, але наразі Бережков не може залишатися на цій посаді. Такої самої думки дотримувався й товариш Сталін. Він наказав Бережкову здати ключі від його кабінету, іти додому й чекати рішення у справі.

Пропуск Бережкова до Кремля забрали на виході з комплексу. Він провів два страшні тижні, чекаючи опівнічного стукоту в двері, добре розуміючи, що людей заарештовували та розстрілювали й за менші «злочини». Нарешті, 17 січня Бережкову зателефонували. Молотов урятував свого помічника. Його призначили відповідальним за підготовку німецької та англійської версій провідного радянського зовнішньополітичного журналу «Війна та робітничий клас». Він мав припинити всі контакти з іноземцями, не говорити нікому про те, яку роботу він виконував у комісаріаті закордонних справ, і використовувати псевдонім у разі публікації власних праць. Бережков із радістю пристав на ці умови[449].

Після кількох місяців опали Бережков пережив психологічну кризу. «Мене особливо засмучувало читання звітів про Ялтинську конференцію, — писав він пізніше. — Здавалося, що тільки вчора всі її учасники були поруч зі мною. Разом із ними я мав поїхати до Криму, зайти до Лівадійського палацу та перекладати розмови Сталіна з Рузвельтом і Черчиллем. Понад чотири роки я звик бути необхідним у подібних випадках. Я був ображений до сліз, навіть обурений». Система відкинула Бережкова, але вона також дивовижним чином зберегла йому життя. Йому пощастило. Радянська влада так і не знайшла його сім’ю, а звинувачення в колабораціонізмі залишилися непідтвердженими звинуваченнями. Він пережив не тільки Сталіна, Берію та Молотова, а й сам Радянський Союз, щоб розповісти свою історію.

Насправді, Бережкови таки виїхали з Києва добровільно. Потрапивши до Баварії, яка належала до зони окупації США, вони емігрували до Сполучених Штатів, де й поховані на кладовищі Інглвудського парку в окрузі Лос-Анджелес. Якби вони опинилися в радянській зоні окупації, їх би вистежили і відправили назад до СРСР. У НКВС не було особливих складнощів із розшуком людей у своїй зоні. У Ялті Черчилль звернувся до Сталіна із проханням допомогти йому знайти свою племінницю Бетсі Понґраз та її сім’ю, яка перебувала в Угорщині, коли почалася війна, і з якою він відтоді втратив зв’язок. Сталін сказав, що зробить усе можливе. Третього березня НКВС віднайшла сім’ю Понґраз у Будапешті та взяла її під радянський захист[450].

У Ялті західні союзники погодилися повернути не тільки військовополонених, а й усіх заарештованих радянських громадян до СРСР, незалежно від їхньої волі. Якби Бережков дістався до Ялти, то став би свідком підписання угоди, що створювала правові підстави для примусового повернення його батьків. Він добре знав, яка доля на них очікувала.

Дев’ятого лютого батальйон Російської визвольної армії (РОА), набраний німцями з колишніх радянських військовополонених, отримав наказ дати бій радянським військам, які створили плацдарм на правому березі Одри поблизу Кюстрина, менш ніж за 70 кілометрів від Берліна. Уперше солдатам Визвольної армії дозволили взяти участь у бойових діях. Батальйон добре воював, і чотири його члени, у тому числі командир, полковник Захаров, були нагороджені Залізним хрестом. Але подальша доля людей Захарова вирішувалася не на полі бою, а за столом переговорів.

Радянці часто називали росіян у німецькій уніформі власовцями за іменем начальника Захарова — командира Російської визвольної армії генерала Андрія Власова. Як і Сталін, Власов був випускником православної семінарії; він приєднався до Червоної армії відразу після революції і зробив видатну військову кар’єру перед Другою світовою війною. Наприкінці 1930-х рр. він працював радянським військовим радником уряду Чан Кайші. Після вторгнення Німеччини в Радянський Союз у червні 1941 р. Власов очолив успішну контратаку, яка призвела до тимчасового захоплення міста Перемишля, розташованого безпосередньо на лінії Молотова-Ріббентропа (а пізніше і лінії Керзона). Його корпус уникнув оточення в Києві пізніше цього року, а в грудні 1941 р. він відзначився в битві під Москвою. Невдовзі удача його зрадила. У липні 1942 р. Власов очолив операцію, спрямовану на зняття облоги Ленінграда. Його сили занадто глибоко проникли на контрольовану німцями територію і були оточені. Власов відмовився покинути свої війська, і його схопили німці. Зрештою він став рушієм створення Російської визвольної армії і без особливих зусиль переконав своїх колишніх підлеглих приєднатися до нової формації.

Радянські військовополонені в німецьких концтаборах опинилися в неможливому становищі. Їхній власний уряд поставив їх поза законом, а ті, котрі захопили їх у полон, морили їх голодом і поводились як із недолюдьми. Понад три мільйони, тобто майже 60 % усіх радянських в’язнів у німецькому полоні, померли від голоду та хвороб. Радянський Союз не був підписантом Женевської конвенції 1929 р., яка регулювала поводження з військовополоненими, а Берлін проігнорував пропозицію Радянського Союзу, зроблену влітку 1941 р., поширити конвенцію на радянських і німецьких військовополонених. Жодне з положень Женевської конвенції, яка гарантувала повагу до гідності в’язнів, забезпечення їх їжею, одягом та медичною допомогою, а також захист від примусу працювати у сферах, пов’язаних із військовою діяльністю, що частково застосовувався до британських і американських військовополонених, не поширювалися на полонених радянських військових. Проте юридичні тонкощі не мали великого значення: гітлерівці вважали слов’ян Untermenschen, недолюдьми, і поводилися з ними зі зневагою.

Коли німці стикнулися з нестачею людських ресурсів, чимало радянських військовополонених прийняли пропозицію приєднатися до німецьких допоміжних підрозділів — це рішення нерідко було вибором між життям і смертю. Ідеологічні мотиви іноді теж мали значення, особливо у випадку власовських підрозділів. Російська визвольна армія проголосила своєю метою звільнення Росії від комунізму та створення незалежної російської держави. Андрій Власов та його солдати вперше вступили в бій під час Ялтинської конференції, коли війну вже було програно, із повним розумінням, що ніщо не зможе врятувати їх від радянської люті. Трьома місяцями пізніше, на початку травня, вони повернули зброю проти підрозділів СС у Празі та допомогли звільнити місто від німців. Потім вони рушили на захід і 10 травня здалися союзникам. Вони не знали, що на них уже розповсюджувалися ялтинські угоди про примусову депортацію в СРСР.

Власов, якому