Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

тонким та гнучким, руйнувати було ту башту кріпкої волі… Туди треба було не жіночого серця, люблячого, теплого, а каменю дебелого та холодного, що його ніколи іскра любові ні розтопить, ні нагріє… Тієї волі не звоюєш слабою жіночою рукою!

Галя побачила, що вскочила з Чіпкою, як риба в невід, і… заплуталась… Стала вона побиватись, борсатись, трепетатися… Шурхнула, як пліточка, в першу дірку — і вискочила на чисту воду… а Чіпка зостався в неводі!.. Вона за ним убивалася, сумувала, плакала. Та він того уже не чув, не бачив. Він тепер знай співає про неправду людську; кляне земство, котре йому не далося в руки; лає здирщину, котру лаяли всі небагаті люди; бідує з кріпаками, будить у них жаль, що вони одурені, що їм одвели нікуди невгодні землі; допомагає їм грошима, коли пристають за подушне зборщики; бенкетує з ними — і часом, заливши очі, викрикує, що час би й покарати… А прийде додому — і п’яними руками пригортає до п’яного серця свою Галю, не примічаючи палких сліз на її очах та смутку на змарнілому личку…

Настали часи інші, завелися порядки другі в Чіпчиній хаті. Привітна й тиха своїм спокійним сімейним побитом, стала вона тепер притоном гульні п’яної, несамовитих реготів, співів… Явдоха, звикши до гулянок замолоду, згадала їх на старість, допомагала зятеві в його затіях.

Оце в суботу, під неділю, або в свято завернуть до Чіпки старі товариші: Лушня, Пацюк і Матня. Уродиться боклаг горілки, страва всяка. Явдоха порядкує. Галя куди-небудь у куток заб’ється, сидить мовчки; дивиться, як її чоловік гуляє; слухає, що верзуть його товариші. А Мотря — аж на піч залізе, щоб хоч не бачити того нічого…

Чіпка сидить з товариством за столом: чарка літає за чаркою, задурює їм голови; крики, співи та реготи окривають усю хату, вириваються крізь вікна надвір… Іноді зачне хтось баляси точити, про свої походеньки розказувати. Явдоха слухає, сміється, радіє; Галя — сумує; Мотря — спльовує на печі мовчки… «Хоч би смерть швидше прийшла, — думає вона, — щоб ні чути, ні бачити такого!..»

Найбільше Лушня розказував. Як музика, тільки поведе смичком по струнах, — і заговорять вони то зично-радісно, то журливо-плакучо, так він своїм язиком грав по людських душах. Розказує одно — всі за животи беруться та регочуться; почне друге — жаль серце, немов каменем, давить, на очах виступають сльози… Частіше всього він любив згадувати про своє молоде життя, про свою матір. Оце й зачне було:

— Мене мати привчала красти ще змалечку. Бувало посадить мене, малого, коло себе, положить перед очима шматок хліба та й украдь у неї так, щоб не бачила! А побачила, — зараз бити… А дубець у руках червоний та гнучкий, аж свистить… Я вже бувало і сим, і тим боком… углядить — так і стьобне дубцем по руці, аж синя попруга, як п’явка, кругом обів’є руку… Я закричу не своїм голосом та до неї: і «мамочко»! і «голубочко»! «не буду… не буду!» Обнімаю її… однією рукою нахиляю за шию, а другою, дивись, шматок уже й потурив у пазуху. Оглянеться вона, немає шматка… Тоді й пожалує і їсти дасть… А так — за цілий день не їстимеш…

— Була колись і цьому правда! — журливим голосом вимовить Галя, хитаючи головою.

— От хай мене хрест поб’є, коли неправда! — Та потім каже: «Ти не думай, сину, що я тебе по-дурному б’ю: це я тебе на добро учу! Виростеш, дякуватимеш… Усе, каже, крадь, де тільки легко лежить… А в пана — вишукай, а вкрадь!..»

— Бо пан з людей надрав, — уверне Чіпка… — У пана своє одбери…

— Еге ж… Пан усе набрав в людей, пан і людей брав… От мою матір — адже взяв! Та, спасибі йому, й мене на світ пустив…

І почне було розказувати, як його матір привели в двір, у горниці до пана, як вона всього боялася, поки з паном не зазналася, як пан радів, коли знайшовся у неї він, «Тимошка — добрий молодець…».

— Пан радий — мені радий, і матері радий… держить нас у горницях, не випускає нікуди. Мене іноді пестить, гойдає. А став я на ноги спинатись, то все медяниками та цукерками годує, та гривеники дарує. Мати дивиться та радіє. І така тоді до мене добра! Напуває мене чаєм; у панські пуховики положить спати: закутає в теплі одіяла; схилиться наді мною — і довго-довго дивиться, а потім — ще довше цілує… Розкіш мені була! Коли це приїздить син додому з школи: вивчився вже — прогнали з школи… Як угледів це: «вон! вон з двору! щоб і духу не чутно було!» Пішла між ними гризня та лайка щоденна: мати моя щодня плакала та все мене ховала од панича… Увірвалося зразу добро наше!.. Мучився-мучився ото старий пан та й перевів нас з горниць у нову хату, що за кузнею була. Там нас і поселено. Ото як перевели нас, — трохи угамувалось у горницях… Нічого! Живемо ми собі вдвох з матір’ю; до нас частенько й старий пан забігає; матір жалує; мені гостинці носить… Коли це, кажуть, панич жениться. І оженився. Узяв собі дочку вашого, чорну-чорну, як плащувату циганку, тонку та високу, з здоровенним носом, що аж через губу в рот заглядав, з язиком здоровкався… Як ото одружився, так і похмарило одразу всім. Не було того дня, щоб не чутно було плачу на стані!.. Та й старому панові, видно, не медяно стало: посивів старий, з тіла спав, на виду подався, почав перекидати лишню… Бувало встане вранці, рано-рано, викраде таку годинку, що ще син почиває, та до ключника Якима. А Якимові наказано: як тільки забачить, що пан повернув за кузню, — щоб зараз біг і казав їй… То він було до Якима: «Якиме! голубе мій! Я вже тобі стару жилетку віддам, тільки мовчи, не кажи!» Яким гляне на його: стане йому жалко старого пана, що колись усім орудував, і самим Якимом, а тепер стоїть перед ним згорблений, труситься та так жалібно просить… «Ідіть, каже, тільки не баріться, бо вже швидко молоді повстають…» Він тоді підтюпцем до нас: «А де мати?» — питає мене. «На вгороді», або де там, одкажу. «Піди лиш, поклич». Та й ткне мені копієчку в руку. Я бувало на одній нозі поскачу. Прийде мати; сяде він проти неї, дивиться, згадає давнє та й заплаче, жаліючись на сина та на невістку. «Благородне, кажуть, званіє порочу… Дурні!