Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

class="p1">– Чудова ідея, – спалахнула жінка. – І справді стильно. А на руки – чорні рукавички.

– Негр-рокер? – запитав Богдан.

– А чом би й ні? – відгукнувся Ігор. – Маловідома, але талановита майже-зірка завітала на корпоративчик. Тема. Тільки не негр. Афроамериканець.

– О’кей, – картинно погодився Лисиця.

– Ну, то що? – вп’ялася в нього очима Мінфера.

– Хочете – мостіть, – підняв руки Лисиця.

– Але ж риси обличчя в тебе не негроїдні, – помітив проблему донкор.

– Та скільки їх, мулато-метисів, світом ходять, – відповів Богдан. – Кому до цього діло буде? Одним більше, одним менше.

– А я ще підмалюю, – підкинула «еврику» жінка. – Будете як рідний.

– Поїхали! – махнув професор.

Мінфера почала. Рухи стали звично народжувати новий шедевр. То з тієї баночки зачерпне, то з іншої. То пензлика візьме, то ще якесь чудо, назви якого Лисиця не знав. І поступово вимальовувалося.

– Ніби все, – потяглася до сигарет Мінфера.

– Клас! – розтягнув під вусами Ігор.

– Непогано, – виніс вердикт Лисиця. – Якщо тільки не на все життя. Той «я» подобався мені більше. І не тільки мені.

– А мені – ні, – газонув упоперек такту «бородань».

– Ти в меншості, – відрізав Лисиця й усміхнувся пофарбованим фейсом. – Переживеш.

– Та вже ж… Дякуємо! Ви справді чарівниця. Це банально, звісно, але інших слів знайти не можу. Так усе вийшло… Шикарно. Справді, шикарно. Ви нас дуже виручили.

– Та… Як умію…

– Ви суперпрофесіонал, – сказав «афроамериканець». – Із золотими руками. Бережіть їх.

– Добре. Спробую. Хоча… Кому мій професіоналізм потрібен?

– Ну, нам… ось, – ще раз подивився на себе нового Богдан.

– Якби це ще й гроші приносило… Ой, це я так. Ви не подумайте.

– Ми нічого не подумаємо, але цукерки взяти вам доведеться, – сказав Марченко й, діставши з пакета коробку «Венеціанської ночі», поклав її перед Мінферою.

– Не треба, – відсунула презент вона. – Я малих хабарів не беру, а великі ніхто не пропонує.

– Треба, – посунув його на місце Лисиця. – Короткий солодкий спогад. Ласуватимете – згадаєте. «Негра» й «Карабаса-Барабаса». Нам буде приємно.

– Афроамериканця, – жартівливо виправив Ігор.

– Ну, хіба що так, – усміхнулася Мінфера.

– Саме так, – підняв угору вказівний палець Марченко.

– А якщо ще треба буде? – поцікавився «негр».

– Дзвоніть. Хоч серед дня, хоч серед ночі.

– Чудово! – з’явилися посеред чорноти білі зуби. – Життя ж такі сюрпризи іноді підкидає.

– Це точно. Тільки встигай зализувати…

До гримерки заходили два звичайні чоловіки й жінка. А вийшли – «бородань», «негр» і жінка. Таємниця. І чиї очі це побачили? Є такі чи немає?

Мінфера поїхала на маршрутці. Від послуг «лачетті» відмовилася. Категорично. Сказала, що любить свою маршрутку. Завжди набирається енергії, коли проїжджає від роботи й додому. Тут кінцева. Там кінцева. Сідає, коли людей мало. І виходить, коли майже нема. Така от маршрутна релаксація.

Коли сіли до машини, у Ігоря ожив телефон.

– Я, – увігнав коротке в мікрофон він. – Так… Ага… Так… Ясно… Ясно… Добре… Дякую!

Насторожений Лисиця дивився з цікавістю. Кожен дзвінок Марченкові завжди приносив новини. Дрібниць йому так не повідомляли.

– Життя стає цікавішим, – сказав, заховавши телефона, донкор. – Салон Піменова обікрали.

– І забрали картини? – застиг, чекаючи відповіді, професор.

– А ти звідки знаєш? – з недовірою поцікавився Ігор.

– А що там ще можна було вкрасти? – додав логіки до тривожності Богдан.

– Обладнання, фарби… ще багато чого.

– Це все не те. Воно цінне, але не настільки. А от картини… Пригадуєш, Ева казала, що у Платона була домовленість з одним із крутих донецьких галеристів. Плани наполеонівські і все таке. Значить, він починав ставати відомим серед галеристів і, швидше за все, колекціонерів.

– І хтось із тої сфери вбив Піменова, щоб потім картини вкрасти? Підтверджується твоя версія? Так, так, так… Смерть тут і справді додає по сто балів кожній картині. Коли не більше. Гм… Якщо все так – точний розрахунок. І Кречетову смерть скопіювали. Нехай галас більший буде. Скаламутили воду, щоб рибки добрячих кілограмів наловити. Та й слідство пустити не тим слідом. Геніально!.. А кого ж тоді вбив Окан? Своє тату він не міг не зробити. І про те вбивство ми нічого не знаємо? Чорт! Головоломка!

– А якщо вкрали, бо дізналися про його смерть? І до вбивства вони жодним боком?

– Побачимо.

– Угу, – сказав Богдан, дістав телефон і набрав. – Алло, Ево? Моє шанування. Це Богдан Лисиця. Ви розповідали, що Платон уже домовився з галеристом про виставку в Донецьку. А хто він? Не пам’ятаєте? Ну, прізвище чи назву галереї?.. Шкода, дуже шкода… Дякую… На все добре!

Богдан опустив руку з телефоном.

– Нічого, – підморгнув Ігор. – Знайдемо. Не бусурманься.

Лисиця спародіював усмішку. Але пародист із нього зараз ніякий.

Розділ 40. Левиків не буде

Машину припаркували неподалік цирку. Нехай буде під рукою. Усяке може трапитися. Перестраховка ніколи не зайва. Хіба що інколи забирає час. Але потім…

Рушили до входу.

Люди тягнулися звідусіль, а подолавши «КПП», опинялися в шатрі. З надією на «якісний заморський продукт». Багато з дітьми. У декого – відерця з попкорном. Різнокольоровий шатер здавався чарівним виром, куди затягувало необачних роззявляк. Але не щоб згубити. Лише для насолоди.

«Бородань» і «кучерявий довговолосий афроамериканець» теж зникли там.

– А левики будуть? – поцікавився хлопчик років трьох у кепці з «ведмежими вушками», що йшов позаду. Лисиця озирнувся.

– Левиків ми поїдемо дивитися у великий цирк, – відповіла бабуся – жінка років п’ятдесяти п’яти з довгим волоссям кольору стиглого жита. – А тут будуть собачки.

– Не хочу собачок, – почав нити хлопчик. – Хочу левиків. Із гривами. Щоб ричали.

– А тут будуть собачки з гривами, – лагідно говорила бабуся. – Пудельки. Кучеряві такі. Білі. Чорні. Всякі.

– Такі, як оцей невмиваний дядя? – показав хлопчик на Богдана.

– Тихо! – цикнула на нього бабуся. – Мовчи!

– А-а-а, – завів неслухнянець. – Хочу левиків! Хо-о-очу-у-у!

Бабуся потягла внучка подалі від «афроамериканця». І від гріха. Щоб знову чогось не «ляпнув».

Сіли у другий ряд. «Оглядовість» непогана. І хоча вистава не цікавила, видно мало бути добре. Саме заради «видно» вони тут. Підібратися до «об’єкта», щоб не «попалитися», можна тільки так. Хоча б почати. І потім уже зрозуміти, куди і як підповзати далі.

Глядачі, як цього й не хотів Богдан, підшатерну залу так і не заповнили. Хоч і прийшло ніби й чимало. Зате завели такий різноголосий гамір, що професор відчув себе на роботі. Ніби в шапці-невидимці зайшов до аудиторії перед лекцією.

Заграла ритмічна музика. Почалося.

Лисиці було не так цікаво, як Ігореві. Бачив же ж. Хоча тоді, в Донецьку, поряд сиділа Олена. І все було інакше…

Кожен номер оживляв пригаслі спогади. Кожен номер переживав по-різному. Коли виступали гімнасти, дівчина притискалася до нього. Чесно кажучи, у Лисиці самого всередині повівав холодний вітерець. Але «статусом предбачено» йому бути мужнім. І він був.

Коли незбагненні фінти виробляв жонглер, він поклав її руку у свою. Відчув тепло. І струм в усьому тілі. Який одразу ж шугнув до серця.

Коли на арену вийшли клоуни, дівчина, ніби ненароком, доторкнулася ногою до професорової ноги. І так вони – одна біля одної – й залишилися.

Коли на червоне коло висипали пудельки, вона ніжно прошепотіла на вухо: «Які вони класні, правда?»

Усе це одне за одним ожило в пам’яті, відгукнувшись у серці солодким щемом. І так захотілося в «Містраль», до номера, що вже встиг стати його домою. І щоб удвох…

Стоп! Тільки не зараз. Бракувало, щоб вона тебе таким побачила. Маскарад. Тільки не це. Але сфоткатися треба обов’язково. Коли ще «одягне» такий «імідж»? Гм… От тобі й життя. Хто б міг подумати, що поважний професор найпрестижнішого універу за сумісництвом ставатиме приватним детективом. Але… Один розчерк пера Долі – і він вишиває Донбасом «у шкурі» людини навіть іншої раси. Чудні справи твої, Господи! Чудні!!!

– Пані та панове, – втрутився у підшатерний гамір професійний голос клоуна-конферансьє. – Зустрічайте! Нещадний-й-й-й-й і жорстокий-й-й-й-й повелитель