Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

смертельних блискавок – Айвен Вуєнс!

Публіка подарувала несміливі аплодисменти, ніби дістала їх із кошика, з яким шукали гриби скупої на дощі осені.

Лисиця насторожився. Те, чого чекали. Тепер і ваш вихід, панове «нишпорки». Оленин образ, наче кулька, яку надули, але не втримали і не зав’язали, відлетів «у вирій». Усі чотири ока – на арену. Ще б по одному на лобі – і тоді вже повний ажур.

На арену викотили й нерухомо закріпили білу дошку прямокутної форми, довшу й ширшу за людську фігуру. Потім з’явився блискучий столик із прозорого оргскла. На ньому покоїлися ножі.

Публіка затихла і стала з цікавістю стежити за ареною. Помічники зникли, давши місце молодому хлопцеві середнього зросту з красивою спортивною статурою, одягнутому в стилізований костюм давнього єгиптянина: клафт-ушебті[185] (з уреєм[186]), з-під якого вибивалося довге чорне волосся, ускх[187] (такого самого кольору, що й клафт), схенті[188] і сандалії. Хлопець артистично вийшов на середину, підняв у вітанні руки і став обводити захопленим поглядом глядачів.

«Він», – подумав Богдан. Поглянув на ліве плече. Є! Там шкірилася велика голова тигра, під якою – потужні кігтисті лапи. Перше тату! Воно! Із Кречетового каталогу! Залишеного розгорнутим після вбивства. Тигр удався доволі реалістичним. Таки майстром був покійний Креч.

«А тепер повернися правим», – подумки наказав Лисиця.

Та «єгиптянин» не поспішав виконувати професорові забаганки. Він продефілював дальнім півколом арени й зупинився біля дошки. Богдан бачив, що на правому плечі малюнок точно є. Але не міг розгледіти, який. Але ближче Окан не підходив.

Музика зазвучала тривожніше. І тепер перед глядачами з’явився Вуєнс у легкому костюмі римського легіонера. Теж привітав публіку. Його образ випромінював загрозу. Довершували це різноманітні ножі на прозорому столику.

Метальник поставив асистента до білого прямокутника. Сам відійшов до ножів. Музика знову змінилася. Стала додавати тривоги до картинки. Одна людина кидає в бік іншої страшну зброю. І досить зовсім маленької помилки, щоб сталося лихо. Якою ж твердою має бути рука метальника. І не тільки фізично. Твердим має бути дух. Не кожен це зможе. А що відчуває той, у кого летить ніж? Із часом, звісно, страх зникає, але спочатку…

Вуєнс працював чітко. Ножі лягали саме так, як і треба. Як треба йому, асистенту, глядачам. Останнім – найбільше. Вони ж заплатили. І це вони бояться. За зовсім чужих людей. Яких ніколи не бачили і, ймовірно, ніколи не побачать. Такі вони – гомосапієнси.

Вуєнсу аплодували найбільше. Може, раділи й дякували, що не вбив асистента. Гм… Людиною таки править страх. І не тільки за себе…

«Єгиптянин» під овації знову пройшовся ареною, але вже цим краєм. І розвернувся правим плечем. Лисиця жадібно присмоктався очима. Точно! Воно! Досить реалістично зображений лускатий пітон, що застиг, збираючись атакувати, із висунутим язиком.

«Ну і?» – запитали Богдана Марченкові очі, коли той повернувся, «надивившись» на Вуєнсового асистента.

Лисиця проковтнув.

– Він, – прошепотів. Спиною пройшовся вогняний культиватор.

Так. Усе сходиться. Ось він. Той, знайти кого не було жодної надії, бо все складалося дивно-мозаїчно. Але тепер… Ось він. На відстані витягнутої руки. Так близько, але… Все одно не в руці. Вони лише знають його таємницю. Але є страх. Сліди він міг замести так, що слідство забуксує. Або й ще гірше – розвалиться зовсім. Є непоганий шанс такого накосячити… Лікті не те що покусаєш – відгризеш. І результати «титанічної праці» полетять шкереберть…

Далі Лисиці було не цікаво. І не тому, що вже бачив. Його думки зараз витанцьовували біля Окана. Випадковості бути не могло… Асистент Метальника… Ножі… Африка… Обряд…

«Бородань» і «афроамериканець» піднялися й, вибачившись перед «сусідами», вийшли на вулицю. І свято радості та захвату – уже без них. А в них – «трудові будні».

Утомлено попрямували до машини.

Ігор вимкнув сигналізацію, й машина стала доступною. Гупнули дверцята майже одночасно.

– Я дзвоню Олені, – дістав мобілу Богдан.

– Скучив? – підколов Ігор.

– Дуже, – натиснув кнопку професор і приготувався до розмови.

Марченко відвернувся й усміхнувся.

– Мені вийти? – запитав із розумінням.

– Забудь, – перекреслив усе Лисиця.

– Угу, – мугикнув донкор і знову відвернувся.

– Привіт! – почув голос професора. Так вишукано він міг говорити тільки із жінкою. І не просто із жінкою. А з тією, що не байдужа йому. – У мене термінова справа. Ми в Луганську. Вирахували вбивцю. І приблизно є координати наступної жертви. Наш «клієнт» на нове вбивство, швидше за все, піде. Але далі без вас ми нічого не зробимо. Дивися. Найімовірніше, вбивця завтра навідається до чергового татуювальника. Захоче зробити тату, а потім – і вбити його. Потрібно попередити в Луганську всіх майстрів тату. Хоча в мене і є думки, до кого він піде конкретно. Але вдвох це зробити ми не зможемо навіть фізично. Та й хто нас послухає? А от коли це зробить міліція, тоді все серйозно. Легковажити тут не можна. Можемо ще одну людину втратити, і вбивцю проґавити. Є підозра, що після третього тату він зникне. Ага. Саме так. Треба ворушитися. Добре. Ти передзвониш? Чудово. Я чекатиму. Що? Так. З Ігорем. Це добре? Ну, звісно. Один у полі ж не воїн. Ти знаєш? Ого! Які глибокі мілітарні знання. Не балуватись? Гаразд. Не буду. Але я ж людина доросла. Як же я можу не балуватись? Знов балуюсь? Добре. Не хвилюйся. Все буде чудово. Так. Звісно, молодці. Добре. Чекаю.

Лисиця натиснув червону кнопку й поклав телефон на торпедо.

– Трохи почекаємо, – сказав тихо. – Подзвонять із луганської міліції. Оленин дружбан. Каже, що розумний і начитаний. Щоб добре з ним поводились. Гм… «Розумний і начитаний». Тоді що він робить у міліції?

– Забудь! – мовив Ігор. – Почекаємо. Аби лише подзвонили. Бо кричати «рятуйте» доведеться.

– Подзвонять, – запевнив Богдан. – Таку «тарілочку з голубою облямівочкою» вони не проґавлять. Це ж менти. А там «жадоба до наживи» – національна ідея. Природжений інстинкт. І прагнення до «шари» – теж.

– Побачимо.

– Спочатку почуємо.

– Ага, – знову мугикнув Марченко і ввімкнув музику.

Зазвучала «Mötley Crüe»[189]. Нехай. Не фанат ґлем-металу[190], але куди ж подітись. Один раз можна. Вуха не зів’януть.

Прослухали три композиції. Одна з яких не сподобалась. А дві – такі нічого. На четвертій Лисицин телефон ожив.

– Алло, – сказав він незнайомому номеру.

– Добрий вечір! – відповів молодий голос. – Це Богдан Лисиця?

– Так, – насторожено відповів професор.

– Я від капітана Онищенко, – вів далі голос. – Олени Олексіївни. Ви можете під’їхати до нас?

– А це куди?

– Головне управління знаєте де?

– Не дуже.

– Вулиця Польського, три. Знайдете?

– Звісно.

– Черговому скажете, що до капітана Дорохіна. Я попереджу.

– Але я не сам.

– А колегу як звати?

– Ігор Марченко.

– Добре. Я записав. Чекаю.

– Тільки є один нюанс.

– Який?

– Ми тут наче з маскараду.

– Тобто?

– Загримовані. Щоб не попалили.

– А, не страшно. Документи ж є?

– Так.

– Розберемося.

Дорохін відключився.

Ігор глянув на карту й почав прокладати маршрут. Багато часу не витратив.

Поїхали.

На сержанта, що сидів у черговій частині, напала гальмонутість. Без офіційного оголошення про напад. Його попередили, що до капітана Дорохіна прийдуть два відвідувачі. І назвали імена. Але ж ніхто не сказав, які вони. І коли «ці двоє» назвалися, він попросив показати документи. «Нишпорки» зрозуміли, що зараз відбудеться апокаліпсис. Апокаліпсис по-міліцейськи. І їх просто заарештують. Тому Лисиця виступив наперед:

– А ви просто покличте капітана. У нас із ним домовленість.

– Ану станьте он там, у кутку, обидва! – крикнув сержант, показавши пальцем куди, і дістав ПМ. – Розберемося.

Рвучко підхопив трубку і став тиснути кнопки.

– Алло, Ельдаре, тут якісь два клоуни, – почав доповідати, хоч і не за статутом, він. – Один вусатий-бородатий, а другий – і зовсім негритос. Що? Добре, давай. – Зараз розберемося, що це у вас тут за Дід Мороз і Снігуронька.

Чекали не більше двох хвилин.

Капітан Дорохін нагадував борця. Швидше за все –