Читати книгу - "Зелена миля"

не вийшло назовні. Та й чого б мало вийти? Компетентні органи не мали причин запідозрити наявності в організмі Вортона чогось, окрім півдюжини шматків свинцю. Коронер їх витяг, трунар поклав його в сосновий ящик, і то був кінець чоловіка з ім’ям Малюк Біллі, витатуйованим на лівому передпліччі. Добре позбулися поганого сміття, можна сказати.

Загалом весь шарварок забрав тижнів зо два. Весь той час я не наважувався й перднути криво, не кажучи вже про те, щоб узяти відгул і перевірити ідею, яка мене осяяла за кухонним столом уранці після всіх тих потрясінь. Я зрозумів, що цирк остаточно покинув місто, коли прийшов на роботу одного дня незадовго до половини листопада — дванадцятого, здається, то було, але можу помилятися. Це сталося того дня, коли я побачив на видноті свого столу папірець, якого так боявся: ДАС Джона Коффі. Замість Гела Мурза наказ підписав Кертіс Андерсон, але, звісно, він мав законну силу, і, звісно, щоб цей документ дістався до мене, його мав завізувати Гел. Я уявив Гела, як він сидить за своїм столом в адміністрації, тримає в руці той папірець, просто сидить і думає про свою дружину, котра вже стала для лікарів в індіанольській лікарні чимось на зразок небаченого дива. Ці лікарі вручили їй її власні папери із вказаною ДАС, але Джон Коффі їх розірвав на дрібненькі шматочки. Втім, тепер настала черга Коффі пройтися Зеленою милею, і хто з нас міг цьому перешкодити? Хто з нас став би цьому перешкоджати?

У наказі про страту було вказано 20 листопада. За три дні після його отримання (гадаю, п’ятнадцятого) я попросив Дженіс подзвонити до мене на роботу й сказати, що я захворів. Одна чашка кави — і ось я вже за кермом свого роздовбаного, але цілком надійного «форда» їхав на північ. Дженіс поцілувала мене перед дорогою й побажала удачі; я їй подякував, сам чітко не розуміючи, якою ця удача має бути — якщо я знайду те, що шукаю, чи навпаки. Напевно я знав тільки одне — співати в дорозі мені не дуже хотілося. Особливо того дня.

Уже о третій я опинився доволі високо в горах. До будівлі суду округу Пардом я зайшов якраз перед закриттям, покопирсався в архіві, а тоді до мене завітав шериф, якому окружний секретар повідомив, що хтось тут перебирає місцеві скелети. Шериф Кетлетт зажадав знати, що це я роблю. Я йому розповів. Кетлетт подумав-подумав, та й сказав мені дещо цікаве. Тільки він усе заперечуватиме, кожнісіньке слово, якщо я надумаю плескати язиком, та й доказом це не назвеш, але все одно то було щось. Авжеж, то було щось. Я думав про це всю дорогу додому, і тієї ночі на моєму боці ліжка роздуми майже цілковито витіснили сон.

Наступного дня я встав, коли ще й не починало світати, і поїхав на північ штату, до округу Трапінґус. В обхід Гомера Крайбуса, того велетенського бурдюка з кишками й рідиною, я звернувся до заступника шерифа Роба Мак-Ґі. Той і слухати не хотів, що я йому кажу. Дуже затято опирався. Певної миті я навіть подумав, що зараз він зацідить кулаком мені в зуби, щоб перестати це чути, але зрештою таки погодився поїхати поставити Клаусові Деттерику кілька запитань. Мабуть, лише для того, щоб бути певним, що їх не поставлю я.

— Йому лише тридцять дев’ять, але на вигляд це вже старий дід, — сказав Мак-Ґі, — і йому не треба, щоб якийсь тюремний наглядач-розумака, який раптом уявив себе детективом, скаламутив усе те горе, що тільки почало осідати на дно. Ви можете залишатися тут, у місті. Я не хочу, щоб ви й на гарматний постріл наближалися до ферми Деттериків. Але будьте там, де я вас зможу знайти по тому, як побалакаю з Клаусом. Не сидітиметься на місці — підіть у кафе, з’їжте шмат пирога. Поважчаєте, може.

Зрештою я з’їв два шматки пирога й певну важкість відчував.

Коли Мак-Ґі зайшов у кафе й сів за шинквас поряд зі мною, я спробував прочитати щось із виразу його обличчя, але не зміг.

— Ну? — нетерпеливився я.

— Ходіть зі мною додому, поговоримо там, — сказав він. — Тут забагато люду, як на мене.

Свою нараду ми провели на ґанку Роба Мак-Ґі. Ми куталися в одяг, мерзли, але місіс Мак-Ґі не дозволяла курити в жодному приміщенні свого будинку. Вона була жінкою, яка випереджала свій час. Мак-Ґі довгенько розповідав. Він говорив як людина, котрій анітрохи не подобається те, що вона чує від себе самої.

— Це нічого не доводить, ви ж розумієте, правда? — спитав Мак-Ґі, коли майже все розповів. Голос звучав войовничо, і самокруткою він агресивно тицьнув у мій бік. Але обличчя було змучене. Не все те докази, що бачиш і чуєш у залі суду, — ми обидва це знали. Здогадуюсь, що вперше в житті заступникові Мак-Ґі страшенно хотілося бути так само непролазно й по-сільському тупим, як його шеф.

— Розумію, — відповів я.

— А коли гадаєте, що йому повторно відкриють провадження у зв’язку з цією новою обставиною, то поміркуйте як слід, сеньйоре. Джон Коффі — негр, а ми тут, в окрузі Трапінґус, дуже перебірливі, коли справа стосується повторного суду над неграми.

— І це я розумію.

— То що збираєтеся робити?

Я викинув недопалок цигарки через поруччя на вулицю. А тоді підвівся. Попереду ще була довга холодна дорога, і що швидше я заведу автомобіль, то швидше закінчиться поїздка.

— Хотів би я й сам це знати, заступнику Мак-Ґі. Але не знаю. Сьогодні я впевнений тільки в одному — другий шмат пирога мені був зайвий.

— От що я вам, розумнику, скажу, — тим самим тоном підробної войовничості кинув він. — Не варто вам було взагалі відкривати цю скриньку Пандори.

— Не я її відкрив, — сказав я. І поїхав додому.

Добрався пізно, близько півночі, але дружина не спала — чекала на мене. Я підозрював про це, та все одно на душі потепліло: приємно було її побачити, відчути, як вона своїми руками оповиває мені шию, а пружне тіло притискається до мого.

— Привіт, незнайомцю, — сказала вона й торкнулася мене внизу. — З твоїм другом тепер усе добре, так? Цілком здоровий він у тебе.

— Так, мем, — відповів я й підхопив її на руки. Відніс у спальню, і наше кохання було солодке, як мед. А коли вже підбирався до кульмінації, того розкішного відчуття виходу й відпускання, я подумав про нескінченно заплакані очі Джона Коффі. І про Мелінду Мурз, яка казала: