Читати книгу - "Зелена миля"

«Снилося, що ви блукаєте в темряві, і я блукала теж».

І, ще лежачи на дружині, відчуваючи, як її руки оповивають мою шию, а наші стегна щільно прилягають, я теж розплакався.

— Поле! — шоковано і злякано промовила Дженіс. Вона навряд чи бачила мої сльози більш ніж півдюжини разів за весь час нашого шлюбу. Бо за звичайних обставин я не був чоловіком, схильним плакати. — Поле, що таке?

— Я дізнався все, що міг, — крізь сльози сказав я. — Якщо хочеш правду, то забагато дізнався, чорт забирай. Менш ніж за тиждень я маю стратити Джона Коффі, але дівчаток Деттерик убив Вільям Вортон. То був Дикий Білл.

5

Наступного дня та сама ватага вертухаїв, що обідала на моїй кухні після перепаскудженої страти Делакруа, знову зібралася там на обід. Тільки цього разу на нашій військовій нараді була присутня п’ята особа: моя дружина. То Джен переконала мене розповісти про все іншим. Я спочатку опирався. Хіба й без того не досить жахливо, спитав я в неї, що ми знаємо?

— Ти зараз не мислиш ясно, — дорікнула вона. — Може, тому, що ти досі засмучений. Вони вже знають найгірше — про те, що Джон у тюрмі за злочин, якого не скоював. З новими подробицями картина трохи поліпшується, насправді.

Я в цьому такий впевнений не був, але довірився її думці. Очікував, що здійметься ґвалт, коли переказував Бруталові, Дінові й Гаррі все, що знав (доказів у мене не було, але так, я знав). Проте спершу всіх огорнула задумлива тиша. А потім, узявши ще одну булочку Дженіс і змащуючи її занадто товстим шаром масла, Дін запитав:

— Думаєш, Джон його бачив? Він бачив, як Вортон кинув дівчат на землю чи, може, навіть як їх ґвалтував?

— Думаю, якби він це бачив, то спробував би завадити, — відповів я. — А щодо того, чи бачив він Вортона, — припускаю, що міг бачити, як той тікав. Але потім Джон усе забув.

— Авжеж, — підтвердив Дін. — Він особливий, але це не робить його розумним. Про те, що то справа рук Вортона, він дізнався тільки тоді, коли Вортон простягнув свої клешні з-за ґрат і торкнувся його.

Брутал кивнув.

— Ось чому Джон був такий здивований… такий шокований. Пам’ятаєте, як розширилися його очі?

Я кивнув.

— Він використав Персі проти Вортона як зброю, так сказала Дженіс. І я про це теж постійно думав. Чого б то Джон Коффі хотів убити Дикого Білла? Персі — можливо. Персі розчавив на його очах мишу Делакруа, Персі спалив Делакруа живцем, і Джон про це знав. Але Вортона? Вортон нас усіх діймав, не так, то інакше, але до Джона він узагалі не ліз, наскільки мені відомо. Він з ним заледве чотирма десятками слів обмінявся за весь той час, поки вони разом були на Милі, і половина з цих слів прозвучала тієї останньої ночі. Та й чого б він з ним говорив? Вортон був з округу Пардом, а тамтешні білі хлопці навіть не помічають негрів, якщо ті раптом не виростуть у них на дорозі. То навіщо Джон це зробив? Коли Вортон лапнув його, що він міг такого поганого побачити чи відчути, щоб аж захотів зберегти в собі ту отруту, яку витяг із тіла Меллі?

— І однією ногою вже сам у могилі стояв, — докинув Брутал.

— Та, мабуть, однією ногою і ще половинкою. А близнючки Деттерик були єдиним жахливим поясненням, яке я міг знайти для Джонового вчинку. Я переконував себе, що ця думка божевільна, занадто вже великий збіг обставин, такого просто не може бути. А тоді згадав те, що написав Кертіс Андерсон у своїй першій записці про Вортона, — що Вортон люто скажений і швендяв по всьому штату, а потім під час збройного пограбування поклав усіх тих людей. Швендяв по всьому штату. Це міцно засіло в моїй свідомості. А потім ще те, як він душив Діна, коли тільки приїхав до в’язниці. Це змусило мене згадати про…

— Собаку, — сказав Дін і потер те місце на шиї, довкола якого оповивався тоді ланцюг Вортона. Гадаю, то був несвідомий жест. — Як собаці скрутили в’язи.

— Тому я поїхав до округу Пардом, щоб перевірити протоколи засідань із суду над Вортоном, — у нас тут були тільки рапорти про вбивства, через які він потрапив на Зелену милю. Про кінець його кар’єри, інакше кажучи. А мені потрібен був її початок.

— Багато злочинів? — спитав Брутал.

— Еге ж. Вандалізм, дрібні крадіжки, підпали снопів сіна, навіть крадіжка вибухівки — разом із дружком вони поцупили шашку динаміту й підірвали її біля струмка. Він рано почав, ще в десять років, але того, що я шукав, у тих протоколах не було. А тоді нагодився шериф, спитати, хто я такий, що роблю, і насправді то було везіння. Я прибрехав, сказав йому, що під час шмону в камері у матраці Вортона знайшли пачку фотокарток — маленькі дівчатка без одягу. Сказав, що хотів глянути, чи були в справі Вортона випадки педофілії, бо я чув, що в Теннессі є кілька нерозкритих справ. Я був обережний, про близнючок Деттерик не згадував. Навряд чи й він про них згадав.

— Ясно, що ні, — сказав Гаррі. — Чого б він про них згадував? Ту справу ж закрито вже.

— Я сказав, що нема сенсу далі копати, бо в архівній справі Вортона не виявилося нічого. Тобто там було повно всього, але жодних подібних свідчень. І тут шериф — Кетлетт його прізвище — розсміявся й відповів, що не всі злочини такої гнилі, як Вортон, містилися в судових теках. Та й яка різниця, зрештою? Адже він мертвий, хіба не так?

Я пояснив, що просто хочу задовольнити власну цікавість, не більше, і це його заспокоїло. Він запросив мене до себе в офіс, усадовив, дав чашку кави й пончик, а потім розповів, що півтора року тому, коли Вортону заледве виповнилося вісімнадцять, один чоловік на заході округу впіймав його в коморі зі своєю донькою. То було не зовсім зґвалтування; той селянин описав усе Кетлетту як «тіко пальцем там-о пошурував». Вибач, люба.

— Нічого, — сказала Дженіс. Але помітно зблідла.

— Скільки років було дівчинці? — спитав Брутал.

— Дев’ять, — відповів я.

Він скривився.

— Той чоловік міг би сам провчити Вортона, якби в нього були старші брати чи кузени, щоб підсобили, але таких не було. Тому він пішов до Кетлетта, але чітко пояснив — він хоче, щоб Вортона лише попередили. Бо нікому не треба, щоб така гидота стала всенародно відомою,