Читати книгу - "Астальдо"

на південь, в бік Сіріонового проходу.

— А оце вже мені зовсім не подобається, — вимовив Фіндекано, — по конях, Нолдор! Повертаємося!

Лаурендіе звеліла Ферену сісти на круп її коня, пояснивши це тим, що вона легша за чоловіків, а отже… Дійсно, цілителька, хоч і була жоною-nerwen, але ніколи не вбирала кольчуги, а зі зброї мала лише меча, яким, щоправда, користувалася з великим умінням. Фіндекано на хвилину затримався на вершечку скелі, що так прислужилась їм минулої ночі і подивився в північний бік, намагаючись пронизати поглядом раптову незвичну тьму.

Зір Ельда не підвів навіть у цьому свинцевому змроку. Юнак побачив кілька десятків темних цяток, що швидко мчали вперед, керуючись на південь. А за цими цятками поволі розгорталася лава… Військо…

Фіндекано швидко збіг донизу. Валінорські огирі тремтіли й харапудились — вони відчули…

— Кінноти у них нема, — мовив юнак, — але є вовчі вершники… Сюди мчать орки на ngauri, а позаду — ціла орда… Помчали, Нолдор… Помчали, як вихор… Пані Лаурендіе — вперед, решта — приготувати маленькі луки.

З цими словами він вистрибнув на спину Моретінде. Вороному вже нетерпеливилось забратися геть з цього місця.

— Давай, Моретінде…Давай, мій коню, мій друже! Жени щодуху…

Вороний рвонув з місця так, що трохи не злетів над землею… Маленький загін мчав мов вітер, Ельдар весь час озиралися назад, але темні цятки зникли у високих травах…

— Одірвалися, — пробурмотів з полегшенням Мірімон, і тут у нього над головою свиснула стріла…

Ще один загін вовчих вершників намагався обійти їх збоку. Від виття ngauri коні ошаленіли, і неслись такими стрибками, що позаздрив би і олень. Фіндекано натягнув короткого лука, і, майже не цілячись, випустив назад з десяток стріл. Виття стало ще голоснішим — таки влучив… Решта теж відстрілювалась з успіхом, окрім пані Лаурендіе, котра вирвалася далеко вперед. Ферен ледве тримався на коні, охопивши цілительку за стан, але тримався.

Чийсь кінь упав… Вершник злетів з нього пушинкою і одразу ж підхопився з землі. Фіндекано повернув назад навіть не зрозумівши хто це, кинувши решті:

— Наказую — вперед!

Та його воїни притримали коней… А Фіндекано вже бачив лице Синьагіла, сполотніле, закривавлене… Одна рука юного Нолдо безсило звисла… Його білий кінь, вражений чорною стрілою, бився на землі в агонії.

Воїни Фіндекано тепер били з луків безперестанку, не даючи вовчим вершникам наблизитись. Фіндекано вихопив меча і одним ударом перетяв коневі Синьагіла шийну артерію, пробурмотівши:

— Пробач, друже…

Синьагіл підбіг до нього. Сірі очі юнака були сповнені болем…

— Я не втримаюсь, cano… — мовив він, — Рука…

— Наперед!

Фіндекано підхопив його і посадовив перед собою. Моретінде, побачивши загибель однокровника, рвонув з місця, наче й не відчувши подвоєного тягаря.

Гряда скель виростала перед ними… Темна пляма — Сіріонова ущелина…

— Давай, Моретінде! Щодуху!

— Відстаємо, — прошепотів Синьагіл, — двох йому не вивезти… Зоставте мене, cano…

— Ти поспішаєш зустрітися з Суддею, Нолдо? Ти забув, що тебе проклято?

— Не забув…

— То ж мовчи, прошу тебе…

Синьагіл замовк. Кров спливала по його обличчю темними струмочками.

— Давай, Моретінде! Давай, якщо не хочеш стати вовчим сніданком! Жени, друже! Жени вперед….

Вони увірвалися в скелясту ущелину, і Алмареа вихопив сурму… Тривожний її поклик понісся горами.

Ось і брама Барад-Ейтель… Прочинена брама… Їх, певне, побачили здалеку…

— Ще трохи, Моретінде!

А стріли вже летять зі стін, летять зі скель проходу, відрізаючи погоню, знищуючи тварей.

— Ми вдома, Синьагіле! Хвала Валар за їхні маленькі милості!

— Cano… Я вдячний, мій cano… мій князю…

— Та досить уже. Хто витягнув мене з тріщини у кризі?

І Синьагіл усміхнувся крізь кров і біль, а його здорова рука стисла пальці Фіндекано.

Вивідачі зістрибували з коней, до них бігли воїни і жони-цілительки. Фіндекано обережно зіслизнув зі спини Моретінде, тримаючи в обіймах пораненого, повернувся і побачив вражене, залите слізьми личко Еріен.

— О, nerwen не личить плакати, — мовив він стиха, — все добре, панно моя… Я тут, і навіть не втратив жодного воїна.

- І навіть врятував…, - прошепотів Синьагіл, намагаючись всміхнутися панні, - cano вихопив мене трохи не з зубів ngauro…

— Як завжди — поетичне перебільшення, — сказав Фіндекано лагідно, — ти можеш іти, Синьагіле?

— Ми його відведемо, — мовила одна з відаючих жон, приятельок Лаурендіе, — зіприся на мене хлопчику… Не бійся — я не така тендітна, якою видаюся.

Пробуджена підхопила юнака, закинула його руку собі на плече і поволі повела до входу в замок.

— Сину, все гаразд?

Князь Нолофінве підійшов своєю нечутною ходою. Фіндекано випростався і почав доповідати.

— Отже, це не просто вивідачі, - мовив Нолофінве, вислухавши сина, — говориш, позаду йде орда?

— Так, мій батьку і князю…

— Гаразд… Ми їх зустрінемо. Поки ти був в Дор-Ломіні, ми вдосконалили оборону. Через ущелину вони не пройдуть… Дортоніоном, певне, теж… А от схід мене непокоїть… Твій необачний оtorno доручив керувати обороною найнебезпечнішого місця Макалауре…

— А, Маглорова Брама… Але ж, татку, Макалауре мусить повірити в себе… Він quentaro, все так, але він і воїн…

— Quentaro мусить співати воїнам, — мовив Нолофінве буркотливо, — а у нас накази віддають співці і провидці… Фінарато знову осяяло прозріння, і він вгризається в скелі… Нарготронд! Печерне місто! Ми ж не Наугрім, щоб жити в печерах! Це все поганий вплив Ельве Сінголло, тут ти був правий, синку… Більше того — Туракано хоче покинути Невраст і заложити град в гірській долині. Йому, мовляв, теж було видіння… Туракано і видіння, подумати тільки… Я сказав йому, щоб не смів і думати про це, доки я живий!

«Я збудую тобі місто в потаємній долині, біле місто з високою вежею, схожою на вежу Міндон. — згадалося Фіндекано, — Там ти житимеш в тиші і спокої, краще, ніж у Тіріоні.»

— Не сваріть брата, мій батьку і князю, — вимовив він, — просто Турондо обіцяв збудувати місто з білою вежею… Обіцяв Еленве за мить до того, як крига розверзлася під нашими ногами…

— Нехай будується опісля війни, — хмикнув Нолофінве, — хтось же та мусить оберігати побережжя… Хіба що це робитимуть родичі цієї милої панни, котра дивиться на мене, як на крижане чудовисько… Я, взагалі-то, наказав їй повертатися до Ломіону — не вистачало мені ще посваритися з князем Кірданом через загибель його улюблениці.

Панна Еріен залилася багрянцем і опустила оченята.

— Вона так і сказала, — Нолофінве явно милувався синовою обраницею, — «крижане чудовисько»… Я дозволив їй залишитися до твого повернення, але нині…

— Не відсилайте її, мій батьку і князю, — мовив Фіндекано стиха, — панна бажає помсти за загиблих родичів… Вона є справжньою nerwen і щасливим оберегом моїх лучників.