Читати книгу - "Сон кельта"

обіймаючи її. — Сподіваюся, тобі дадуть дозвіл. Ти не можеш собі уявити, як мені приємно бачитися з тобою. Як ти заспокоюєш мене й наповнюєш миром.

Але цього разу так не було. Він повернувся до своєї камери з мішаниною образів у голові, усі вони були пов’язані з повстанням на Святому тижні, так ніби спогади й розповіді подруги витягли його з Пентонвілської в’язниці й закинули в середовище вуличної війни, в гуркіт сутичок і боїв. Він відчував гостру ностальгію за Дубліном, за його будинками й будівлями з червоної цегли, маленькими садочками за дерев’яними парканами, гуркітливими трамваями, бідняцькими кварталами з убогими оселями, де живуть жалюгідні й бідні люди, оточуючи острови достатку та сучасної розкоші. Що залишилося від усього цього після артилерійського обстрілу, запалювальних бомб, руйнувань? Він подумав про театри «Ебі», «Браму», «Олімпію», подумав про бари, де висить густий сморід, пахне пивом і лунає гомін розмов. Чи стане Дублін знову таким, яким він був?

Шериф не запропонував повести його в душ, і він його про це не попросив. Він бачив свого тюремника таким пригніченим, відсутнім та неуважним, що не посмів турбувати його. Йому було прикро бачити, як він страждає, й сумно усвідомлювати, що він не має жодної можливості, щоб підбадьорити його. Шериф приходив до нього вже двічі, порушуючи правила, щоб поговорити вночі в його камері, й щоразу Роджер страждав від того, що неспроможний дати містерові Стейсі розраду, якої той шукав. Під час своїх других відвідин, як і під час перших, він не говорив ні про що інше, крім як про свого сина Алекса і про його загибель у битві проти німців у Лоосі, тому глухому закутку Фландрії, який тепер був для нього проклятим місцем. Одного разу після тривалої мовчанки тюремник признався Роджерові, що йому гірко згадувати той день, коли він відшмагав Алекса, ще малого хлопчиська, коли той украв пиріжок у булочній на розі вулиці. «Він завинив і мав бути покараний, — сказав містер Стейсі, — але не так суворо. Так відшмагати зовсім малого хлопця було невиправданою жорстокістю». Роджер спробував заспокоїти його, сказавши, що його та його братів, включно із сестрою, капітан Кейсмент, їхній батько, іноді шмагав, проте вони ніколи не переставали любити його. Але чи слухав його містер Стейсі? Він мовчав, переживаючи свій біль, дихаючи глибоко і схвильовано.

Коли тюремник зачинив двері камери, Роджер ліг на своє ліжко. Він зітхнув, затремтівши. Розмова з Алісою не принесла йому полегкості. Тепер його опанував смуток, що він не був там, у своєму однострої Добровольця і з маузером у руці, що він не брав участі в повстанні, нехай і знаючи, що воно закінчиться різаниною. Мабуть, Патрик Пірс, Джозеф Планкет та інші мали слушність. Ішлося не про те, щоб здобути перемогу, а про те, щоб якнайдовше чинити опір. Принести себе в жертву, як християнські мученики героїчних часів. Їхня кров живила те зерня, яке проросло, витіснивши поганських ідолів і замінивши їх Христом Спасителем. Кров, пролита «Добровольцями», також дасть плоди, вона відкриє очі сліпим і здобуде волю для Ірландії. Скільки його товаришів та друзів із «Син Файну», «Добровольців», «Народної армії», ІРБ були на барикадах, знаючи, що вони йдуть на самогубство? Сотні, тисячі, безперечно. Патрик Пірс насамперед. Він завжди вірив у те, що мучеництво — головна зброя в справедливій боротьбі. Чи не було це частиною ірландського характеру, кельтської спадщини? Здатність католицьких мучеників терпіти страждання вони успадкували ще від Кучулена[10], від міфічних героїв Ейре й їхніх великих подвигів, а також від безтурботного героїзму їхніх святих, чиї житія з такою любов’ю та вченою наполегливістю досліджувала його подруга Аліса, — то була нескінченна спроможність до великих подвигів. Можливо, ірландцям притаманний дух непрактичності, але вони компенсують його незмірною великодушною спроможністю плекати найвідважніші мрії про справедливість, рівність і щастя. Навіть за умов, коли поразка неминуча. Хоч яким відчайдушним і безнадійним був план Пірса, Тома Кларка, Планкета та інших, за ті шість днів нерівної боротьби на поверхню вийшов, щоб світ міг захоплюватися ним, дух ірландського народу, нескорений, попри стільки століть життя в неволі, сповнений ідеалізму, відважний, готовий на все заради праведної справи. Наскільки відмінна поведінка від поведінки тих його співвітчизників у таборі Лімбурґ, які були сліпими й глухими до його закликів. Вони показували інше обличчя Ірландії — обличчя підкорених, тих, котрі з огляду на століття колонізації втратили ту незгасну іскру, яка привела стількох жінок і чоловіків на барикади Дубліна. Чи він знову помилився у своєму житті? Що сталося б, якби німецька зброя, яку привіз «Ауд», потрапила в руки «Добровольців» у ніч на 20 квітня в затоці Трейлі-Бей? Він уявив собі, як сотні патріотів на мотоциклах, автомобілях, возах, мулах і віслюках пересуваються під зоряним небом і розвозять ту зброю та набої по всій території Ірландії. Чи змінився б хід подій, якби ті двадцять тисяч рушниць, десять кулеметів і п’ять мільйонів патронів потрапили в руки повсталих? Щонайбільше бої тривали б довше, повсталі захищалися б краще й завдали б ворогові більших утрат. Він із радістю помітив, що позіхає. Сон стирав ці образи й приглушував його тривогу. Йому здалося, він поринає під воду.

Він побачив приємний сон. Його мати то з’являлася, то зникала, усміхаючись, гарна й граційна, у своєму солом’яному капелюсі з широкими крисами, з якого звисала стрічка, що майоріла на вітрі. Невеличка кокетлива парасолька з квітами захищала від сонця її білі щоки. Очі Анни Джефсон були втуплені в нього, а очі Роджера — в неї, і ніщо й ніхто, здавалося, не могли урвати це мовчазне спілкування. Але раптом у лісі з’явився капітан кавалеристів Роджер Кейсменту своєму блискучому однострої легких драгунів. Він подивився на Анну Джефсон очима, наповненими виразом безсоромної жадібності. Стільки вульгарності образило й налякало Роджера. Він не знав, що робити. Він не мав сил, аби перешкодити тому, що мало статися, ані кинутися навтіки й утекти від жахливого передчуття. Крізь застелені слізьми очі, тремтячи від страху й обурення, він побачив, як капітан підняв у повітря його матір. Він почув, як вона скрикнула від подиву, а тоді засміялася силуваним і послужливим сміхом. Тремтячи від огиди й ревнощів, він побачив, як вона засмикала ногами в повітрі, показавши свої тонкі литки, тоді як його батько повіз її геть між деревами. Вони зникли в густих хащах, і сміх матері ставав усе тоншим, аж поки зовсім затих. Після того він чув лише завивання вітру та щебетання пташок.