Читати книгу - "Історія Лізі"

сильніший. А крім того — він збожеволів. Якби Пол відірвав його від перил, Скот дістав би тяжкі поранення або був би вбитий, попри свою швидку реакцію, але замість Скота Полові дістаються вельветові штани Скота та обидва кеди, які він забув зашнурувати, коли підхопився з ліжка.

(«Якби я зашнурував тоді кеди, — розповість він набагато пізніше своїй дружині, коли вони лежатимуть у ліжку на другому поверсі готелю „Оленячі роги“ у Нью-Гемпширі, — то ми, поза всяким сумнівом, не лежали б тут із тобою сьогодні вночі. Іноді я думаю, Лізі, що все моє життя — це двоє незашнурованих кедів сьомого розміру».)

У результаті цієї забудькуватості Скота Пол люто гарчить, смикається назад із братовими штаньми в руках, спотикається об сходинку й перечіплюється об стілець, на якому лише годину тому вродливий молодий хлопець примостився, щоб нанести на мапу картезіанські координати. Один із кедів падає на нерівний горбкуватий лінолеум. Скот тим часом намагається все ж таки вибігти сходами нагору, поки має для цього трохи часу, але його нога у шкарпетці послизається на гладенькій приступці, й він падає на одне коліно. Його роздерті спідні труси зсунулися вниз, і він відчуває, як холодний протяг проникає в щілину між його сідницями, і встигає подумати: «Пожалій мене, Господи, я не хочу так помирати, з виставленою на вітер гепою». Але в цю мить потвора, на яку перетворився його брат, підхоплюється на ноги, відкинувши стягнуті зі Скота штани вбік. Вони ковзають по кухонному столу, не зачепивши книжку з алгебри, але збивши чашу з цукром на підлогу — збивши її з ніг, міг би сказати їхній батько. Страховище, яке було Полом, стрибає на нього, і Скот відчуває, що його руки близько, й уже відчуває, як його нігті вгороджуються йому у шкіру, але тут лунає оглушливий гуркіт дров, що посипалися на підлогу, і хрипкий лютий крик:

— Пусти його, смердючий виродку! Ти затраханий психобевзь!

Скот і забув про тата. Протяг, що проник у щілину його гепи, утворився тоді, коли тато увійшов до кухні з оберемком дров. Але руки Пола вже схопили Скота, а його нігті врізалися йому в тіло, і коли Пол потяг його назад, пальці Скота розімкнулися на перилах, наче пальчики малої дитини. Через мить він відчує на собі зуби Пола. Він знає, що так буде, бо це справжній психодіотизм, глибокий психодіотизм, а не те, що відбувається з татом, коли тато бачить людей, яких тут немає, або робить кривавий бул на собі або на одному з них (а він робить це зі Скотом рідше й рідше, в міру того як Скот стає старшим), це справжній напад, те, що тато має на увазі завжди, коли сміється і хитає головою у відповідь на їхні розпитування, чому Ландреуси покинули Францію, хоч при цьому їм довелося покинути там усі свої гроші й землі, а Ландреуси були багаті, й ось тепер він наготувався мене вкусити, зараз він устромить у мене зуби, ось зараз, ось тепер…

Але він так і не відчуває, як устромляються йому в тіло зуби Пола. Він відчуває гаряче дихання на своєму голому боці, якраз над стегном, а потім важкий, глухий «гуп!», коли тато опускає дерев’яне поліно на голову Пола, опускає з усієї сили, тримаючи його обома руками. Цей звук супроводжується цілою низкою шарудливих звуків, коли тіло Пола сповзає вниз на покриту лінолеумом підлогу кухні.

Скот перекидається на спину. Він лежить на нижніх приступках сходів, одягнений лише у фланелеву сорочку, свої спідні труси та білі спортивні шкарпетки з дірками на п’ятах. Одна його ступня майже торкається підлоги. Він надто ошелешений, щоб закричати. У його роті смердить, як усередині купи свинячого гною. Цей останній «гуп» здався йому жахливим, і його багата уява намалювала йому кухню, що вся залита кров’ю Пола. Він намагається закричати, але його приголомшені, мляві легені вичавлюють із себе лише якийсь тихий переляканий писк. Він кліпає очима й бачить, що крові ніде немає, а Пол лежить обличчям униз у цукрі, що висипався з розбитої чаші, яка розкололася на чотири великі черепки й безліч дрібних. Цей уже ніколи не танцюватиме танго, каже іноді тато, коли щось розбивається, склянка або тарілка, але зараз він нічого такого не каже, лише стоїть над своїм нерухомим сином у своєму жовтому робочому пальті. На його плечах і в його скуйовдженому волоссі, яке вже почало сивіти, ще не розтанув сніг. В одній руці, прикритій рукавицею, він тримає поліно. Позад нього лежать розкидані по підлозі інші дрова з його оберемка. Двері досі відчинені, й холодний протяг проникає в дім. І тепер Скот бачить, що кров є, зовсім трохи крові, яка тече цівкою від лівого вуха Пола й стікає по його щоці.

— Тату, він мертвий?

Тато кидає поліно в ящик для дров і відгортає назад своє довге волосся. У щетині на його щоках тануть сніжинки.

— Ні, він живий. Це була б надто легка смерть.

Він підходить до дверей чорного ходу і з виляском зачиняє їх, щоб не було протягу. Кожен його рух виражає роздратування, але Скот не раз бачив, як він так поводиться — коли йому приносили офіційні повідомлення про сплату податків або з вимогою послати дітей до школи, — і він абсолютно переконаний у тому, що насправді тато відчуває страх.

Тато повертається й дивиться на свого сина, який лежить на підлозі, переступаючи з ноги на ногу, що взуті в чоботи. Потім дивиться на свого другого хлопця.

— Допоможи мені затягти його до підвалу, Скуте.

Було б нерозумно ставити якісь запитання татові, коли він тобі щось наказує, але Скот наляканий. Крім того, він майже голий. Він спускається до кухні й одягає штани.

— Навіщо, тату? Що ти хочеш робити з ним?

І на його превеликий подив, тато його не б’є. Навіть не кричить на нього.

— Нехай я буду проклятий, якщо я знаю. Ти зв’яжеш йому руки й ноги, поки я подумаю, що робити далі. Поквапся. Він відійшов не надовго.

— А це справді психодіотизм? Як у Ландреусів? І як у твого дядька Тео?

— А що ж у нього іще, Скоте? Потримай його голову, якщо не хочеш, щоб вона билася об сходи, поки я тягтиму його вниз. Він відійшов не надовго, я тобі кажу, й коли він почне знову, тобі може не пощастити так, як пощастило тепер. Мені також. Психодіоти дуже сильні.

Скот робить так, як звелів йому тато. Це