Читати книгу - "Виховання почуттів"

знову побачив пані Арну. Тим часом його збивала з пантелику Луїзина відвертість. Він спитав:

— Чи добре обміркувала ти свій крок?

— Ти що! — крикнула вона, похолонувши з подиву й обурення.

Він сказав, що одружуватися нині було б справжнім божевіллям.

— Виходить, я тобі не потрібна?

— Ти мене не розумієш!

І він пустився в дуже заплутану балаканину, намагаючись утовкмачити їй, що його втримують важливіші міркування, що в нього безконечні діла, що навіть статки його похитнулися (Луїза розбивала ясно й переконливо всі його доводи), що, нарешті, перешкоджають і політичні обставини. Отже, найрозумніше якийсь час почекати. Мабуть, усе владнається, — в кожному разі він має на те надію; а коли в нього вже не залишалося жодних доводів, він прикинувся, ніби раптом згадав, що йому ось уже дві години, як треба було навідати Дюссардьє.

Тоді, попрощавшися з рештою, він завернув на вулицю Отвіль, обійшов будинок театру Жімназ, повернувся на бульвар і швидко вибіг на п'ятий поверх до Розанетти.

Подружжя Арну розсталося з дядечком Роком та його дочкою на розі вулиці Сен-Дені. Обоє йшли мовчки, — він не міг і далі точити теревені, а вона відчувала таку велику втому, що навіть опиралася йому на плече. Це був єдиний чоловік, який висловлював протягом усього вечора чесні погляди. Вона перейнялася цілковитою поблажливістю до нього. Він був трохи лихий на Фредеріка.

— Ти бачила, яку він скорчив міну, коли почали розмову про портрет? Я ж тобі казав, що він її полюбовник! А ти не хотіла мені вірити!

— Так! Я помилялась!

Арну, задоволений зі своєї перемоги, наполягав:

— Я навіть ладен іти в заклад, що він кинув нас, аби мерщій махнути до неї! Тепер він у неї напевне! Він там і ночує.

Пані Арну опустила капор дуже низько.

— Ти ж уся тремтиш!

— Я змерзла, — відповіла вона.

Тільки-но батько заснув, Луїза кинулась у кімнату до Катріни й стала термосити її за плече.

— Встань!.. Скоріше, скоріше! І розшукай мені фіакр.

Катріна відповіла, що в таку пору фіакрів уже не буває.

— Тоді ти сама проведеш мене?

— А то куди?

— До Фредеріка!

— Не можна! Чого б то?

Їй треба поговорити з ним. Вона не може чекати. Вона хоче побачити його зараз же.

— Видумаєте отаке! З'явитися в чужий дім посеред ночі! Та він уже спить!

— Я його розбуджу!

— Але ж це дівчині й негоже!

— Я не дівчина! Я його дружина! Я його люблю! Ходім же, накинь хустку.

Катріна, міркуючи, стояла біля свого ліжка. Нарешті вона сказала:

— Ні! Не хочу!

— Ну й залишайся! А я піду!

Луїза, як вуж, вислизнула на східці. Катріна, впхнувшись за нею, наздогнала її вже на хіднику. Умовляння були даремні, і вона поспішала за нею, на ходу застібаючи кофтину. Дорога здалася їй страшенно довгою. Служниця скаржилася на свої старечі ноги.

— Куди вже мені! Не маю вже, панночко, того, що вас так гонить. Де ж пак!

Потім пішли ніжності:

— Серденько моє! Нікого в тебе нема, лишень твоя Като!

Час од часу її брав сумнів:

— Ой, наробите ви мені великої халепи! Раптом батько прокинеться! Боже милостивий! Хоч би обійшлося без якої-небудь катавасії!

Біля театру Вар'єте їх зупинив патруль національної гвардії. Луїза не задумуючись сказала, що вона зі служницею йде на вулицю Ремфор по лікаря. Їх пропустили.

Біля площі Мадлени вони наткнулися на іншого патруля, а коли Луїза вдалася до того самого пояснення, якийсь громадянин підхопив:

— Це, бува, не через ту хворобу, яка триває дев'ять місяців, кішечко?

— Гужібо! — крикнув капітан. — При службі ніяких дурощів! Пані, проходьте!

Незважаючи на окрик, дотепи не припинилися:

— Бажаю втіхи!

— Моє шануваннячко лікареві!

— Дивись, не наскоч на вовка!

— Їм тільки б пореготати, — озвалася Катріна. — Сказано, молоде!

Нарешті вони дійшли до Фредерікового помешкання. Луїза кілька разів сильно шарпнула дзвоника. Двері прочинилися, й воротар на її питання відповів:

— Його нема!

— Може, він спить?

— Кажу вам, його нема! Вже три місяці, як він удома не ночує!

І віконце воротаря хряснуло, як ніж гільйотини. Вони стояли в темній підворітні.

— Забирайтеся геть! — гукнув розлючений голос.

Двері знову відчинилися, і вони вийшли.

Луїза мусила сісти на тумбу, вона, схиливши голову на руки, дала волю сльозам і гірко заплакала.

Дніло, проїжджали вози.

Катріна повела її додому, підтримуючи, цілуючи; щоб розважити Луїзу, вона розповідала їй всяку всячину із власного життя. Не варто так побиватися за ними! Не вийшло з ним, знайдеться інший!

III

Коли Розанеттине захоплення солдатами національної гвардії охололо, вона стала ще чарівніша, ніж була доти, і в Фредеріка непомітно ввійшло в звичку весь час проводити в неї.

Найкращі години був ранок у неї на балконі. В батистовій кофтині і в пантофельках на босу ногу вона метушилася довкола нього, чистила клітку в канарок, міняла воду золотим рибкам і камінною лопаткою розпушувала землю в ящику, звідки підіймався трельяж для красолі, що оздоблювала мур. Тоді вони, поспиравшись ліктями на балконні перила, споглядали екіпажі, прохожих, грілися на сонці, складали плани, як провести вечір. Відлучався він щонайбільше години на дві; потім вони йшли в який-небудь театр, брали літерну ложу, і Розанетта, з великим букетом в руках, слухала музику, тим часом як Фредерік, нахилившись до її вуха, нашіптував смішні анекдоти або люб'язності. Інколи вони наймали коляску, їхали в Булонський ліс; гуляли довго, до півночі. Нарешті верталися додому через Тріумфальну арку і по великій алеї, вдихали свіже повітря; над головами в них сяяли зорі, а попереду, в глибині перспективи, тягнучись двома променистими перловими шнурочками, ряхтіли газові ріжки.

Перед виходом із дому Фредерікові завжди доводилося чекати на Розанетту — вона дуже довго марудилася, зав'язуючи стрічки капелюшика; стоячи перед дзеркальною шафою, вона сама собі усміхалася. Тоді, взявши Фредеріка під руку, змушувала і його подивитися в дзеркало.

— Як воно любо-мило, коли ми стоїмо так у парі! О любчику мій! Я тебе оце з'їла б!

Тепер він був її річчю, власністю. Й через те обличчя її постійно сяяло, навіть у манерах з'явилася більша млосність; вона поповніла, і Фредерік вбачав у ній якусь переміну, хоча й не міг сказати, в чому вона полягає.

Одного дня вона повідомила йому як дуже важливу новину, що шановний пан Арну відкрив білизняну крамницю для колишньої робітниці зі своєї фабрики, що він кожного вечора приходить до неї, «багато витрачає; не далі як тиждень тому він подарував їй палісандрові меблі».

— Звідкіля ти знаєш? — спитав Фредерік.

— О, я знаю напевне!

За її наказом усе те вивідувала Дельфіна.

Виходить, вона