Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

дійсно, це її дім. Я подумав, що тепер нарешті Елсі Холланд подбає про неї.

Разом з Нешом ми поїхали до Літтл-Ферзу. Поки я розповідав Джоанні про вранішні події, Неш розмовляв з Партрідж. Він прийшов до нас невеселий.

— Нічого нового, — сумно мовив Неш. — Якщо вірити їй, то дівчина лише сказала, що чимось дуже стурбована і не знає, як їй бути, тому-то й хотіла порадитися з міс Партрідж.

— Партрідж казала про це кому-небудь? — спитала Джоанна.

Неш сумно кивнув головою:

— Так, вона казала міс Еморі, жінці, що приходить удень допомагати їй. Скільки я розумію, лише натяками, мовляв, якась молода дівчина хотіла б порадитися з кимось із старих жінок, бо сама не може вирішити, як їй вчинити.

— Просто Партрідж себе вигороджує, а ця Еморі могла спокійнісінько рознести все по місту, — сказала Джоанна.

— Так воно, напевно, і є, міс Бертон.

— Мене одне дивує, — втрутився я. — Чому я і моя сестра потрапили на перо до анонімниці? Ми тут чужі й не встигли нажити ворогів.

— Ви забуваєте про психічну неповноцінність анонімниці, містере Бертон. Вона дихає важким духом на всіх і кожного.

— Здається, місіс Дейн Калтроп казала те саме, — зауважила Джоанна.

Неш зацікавлено подивився на неї, але, мабуть, не зрозумівши натяку.

— Міс Бертон, ви, здається, не дуже уважно роздивилися конверт, у якому вам надійшов лист? А коли б роздивилися як слід, то неодмінно помітили б, що літера «а» у вашому прізвищі задрукована літерою «е». Себто листа спершу адресували міс Бартон.

Це його зауваження, якби ми надали йому належного значення, могло дати ключ до всієї справи.

Коли Неш пішов, Джоанна спитала:

— Ти думаєш, що мого листа справді спершу було адресовано міс Емілі?

— Навряд чи він тоді починався б: «Ти паскудна шльондро…», — сказав я, і Джоанна зі мною погодилася.

— Сьогодні у містечку тільки й балачок буде, що про вбивство. Ти не хочеш піти на Хай-стріт послухати, що там казатимуть, Джеррі?

Я запропонував їй піти зі мною, але, на мій подив, вона відмовилася, бо, мовляв, хотіла б погуляти у садку. Затримавшись у дверях, я сказав тихим голосом:

— Сподіваюся, з Партрідж усе гаразд?

— З Партрідж?!

Здивування у голосі Джоанни примусило мене відчути сором за свої підозри, і я вибачливо сказав:

— Мені просто цікаво. Якась вона похмура, ця стара дівка. Схоже, у неї релігійний психоз.

— Це не релігійний психоз, чи як ви там з Грейвзом кажете.

— Тоді сексуальний. Думаю, вони пов'язані між собою. Якась вона дуже пригнічена і стримана. Та врешті й не дивно — стільки років прожити тут відлюдно зі старими жінками.

— Чому це ти про неї згадав?

— А тому, — почав я поволі, — що ми лише з її слів знаємо про їхню розмову по телефону з Агнес. Що, коли Агнес спитала в Партрідж, чому та приходила і кинула листа, а Партрідж пообіцяла їй прийти після другого сніданку і все пояснити?

— А нам сказала, ніби дівчина хоче прийти до неї порадитися про щось дуже важливе? — підхопила Джоанна.

— Саме так.

— Але ж вона не виходила з дому того дня?

— Ти цього не можеш знати, бо нас не було вдома. Згадай.

— Справді, — сказала Джоанна задумливо. — Але я не можу в це повірити. Партрідж просто нездатна на те, щоб не лишати слідів, відбитків пальців і що там іще. Це не лише хитрість, якщо хочеш, а й уміння. І не думаю, щоб вона про це взагалі знала. Та й, зрештою… — Джоанна замовкла на мить, потім поволі спитала: — А поліція переконана, ще це жінка?

— А ти вважаєш — чоловік? — вигукнув я скептично.

— І не просто чоловік, а якийсь незвичайний. Найпевніше, на мою думку, містер Пай.

— Отже, ти вважаєш, що це він?

— А хіба ти сам не розумієш? Він цілком схожий на людину, що, лишившись самотньою, а отже й нещасливою, затаїла на всіх зло. Крім того, з нього всі кепкують. Хіба ти не бачиш, що в душі він ненавидить просте людське щастя, а натомість дістає якусь химерну, порочну насолоду від свого захоплення колекціонуванням?

— Грейвз сказав, що злочинець — стара дівка середніх літ.

— Містер Пай і є дівка середніх літ.

— Невдаха, — проказав я поволі.

— Щось схоже на те. Адже він багатий, а від грошей яка втіха. Та й зваж, він цілком може бути психічно ненормальним. Він і справді якийсь дивний чоловік.

— Не забувай, що він теж одержав листа.

— Ми цього не знаємо. Нам лише так здається. Та й, зрештою, він сам собі міг написати.

— Навмисне, задля нас?

— Так. Він досить розумний, щоб про це подумати і не перестаратися.

— Тоді він просто першорядний актор.

— Ну звісно ж, Джеррі. Людина, що займається таким, обов'язково має бути першорядним актором. Це і є її маленькою втіхою.

— Заради всього святого, Джоанно, не говори так розумно! Бо мені починає здаватися, що ти вмієш проникати у людські душі і читати їх.

— Мені й самій так здається. Зрештою, я можу пройнятися духом іншої людини. Якби я не була Джоанною Бертон — молодою, розумною, привабливою жінкою, що вміє гарно збавляти час, а опинилася, як би це сказати, за ґратами, спостерігаючи, як люди насолоджуються життям, хіба в мені не кипіло б бажання ранити, мучити, навіть убивати?

— Джоанно! — я взяв її за плечі і потряс.

Вона перевела подих, вся затремтіла, врешті усміхнулася.

— Я перелякала тебе, Джеррі, пробач. Але я душею відчуваю, що це ключ до розв'язання проблеми. Треба знати, як ці люди почуваються, що примушує їх так робити, і потім ми, можливо, дізнаємося про їхні подальші наміри.

— О, це здорово! — вигукнув я. — То, виходить, я приїхав сюди нидіти й цікавитися всіма маленькими скандальчиками. Нічого собі скандальчики! Наклепи, цинічні листи і вбивства!

Джоанна правду сказала, на Хай-стріт було повно люду. Вони збиралися купками. Певна річ, усі витріщили на мене очі.

Першого я зустрів Гріффіта. Він виглядав стомленим і хворим. Власне, таким і слід було сподіватися побачити його. Вбивства, звісно, не щодня трапляються у практиці лікаря, але така вже в них професія, щоб бачити страждання, найгірші сторони людської природи і навіть смерть.

— У вас дуже поганий вигляд, — сказав я йому.

— Справді? — розгублено мовив Гріффіт. — У мене такі прикрощі зранку.

— І все через нашу божевільну?

— Через неї, — він сумно дивився крізь натовп кудись далеко. Я помітив, як його брову сіпає мишка.

— Ви когось підозрюєте?

— Ні, ні. На жаль, а хотілося б.

Він раптом спитав про Джоанну і сказав, що