Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

між есерами і соціал-демократами нестабільність уряду досягла крайніх меж, і в результаті міжфракційних переговорів було досягнуто угоду про нові принципи формування уряду (по суті, на умовах УСДРП) і заміну голови Ради Народних Міністрів. 28 серпня 1919 р. Б. Мартос офіційно проголосив про відставку, мотивуючи свій крок перевтомою. Наступного дня Кабінет Міністрів заслухав його заяву про згоду Директорії на залишення ним поста прем'єра і доручив сформувати новий уряд члену УСДРП, міністру внутрішніх справ І. Мазепі. У рішенні засідання записано: «висловити від імені Кабінету Міністрів жаль з приводу складення Борисом Миколайовичем з себе обов'язків голови Ради і Кабінету Міністрів, а також щиру йому подяку за вмілу та корисну в ці тяжкі часи для Батьківщини працю, яка мала своїми наслідками міцне об'єднання Кабінету Міністрів та тверду і непохитну його політику». Разом з тим члени кабінету висловили задоволення з приводу залишення Б. Мартоса на посаді міністра фінансів в уряді І. Мазепи і висловили впевненість, що його подальша праця також «принесе певні і бажані для республіки наслідки, а також сприятиме загальній праці Кабінету Міністрів». На цій посаді Б. Мартос залишався до кінця травня 1920 р.

Новий глава уряду вважав, що Б. Мартос взагалі не був політиком, більше тяжів до господарсько-фінансової діяльності. «Взагалі, на мій погляд, головне джерело незадоволення Мартосом як міністром ховалося в його нещасливій вдачі, – писав І. Мазепа. – Занадто впертий і самовпевнений, досить дріб'язковий і недовірливий, він не вмів поводитися з людьми й цим власне викликав постійне незадоволення і навіть гострі конфлікти там, де всього цього можна було легко оминути…

Поза всім цим, Мартос, без сумніву, працював щиро для добра українського народу і робив все те, що було в його силах».

Багато фахівців уважають, що основною причиною демісії Б. Мартоса була неможливість співпраці з Є. Петрушевичем і чергова зміна ідейних орієнтацій С. Петлюри, який в даний момент еволюціонував у бік принципів загального парламентаризму, відходу від ідей трудової демократії.

З 1920 р. Б. Мартос перебував на еміграції в Німеччині, згодом в Чехословаччині. Був одним із організаторів та професором (з 1924 р.) Української господарської академії в Подебрадах, у 1936—1938 pp. – директором Українського технічно-господарського інституту. У 1945 р. він переїхав до Мюнхена, де став засновником і ректором Української вищої школи економіки (1945—1949). З 1948 р. – дійсний член Української вільної академії наук (УВАН, Мюнхен) і дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ). Працював в Інституті вивчення СРСР (1954—1956 pp. – президент, 1956—1957 pp. – віце-президент, 1957—1958 pp. – секретар його вченої ради). З 1958 р. жив у США, де й помер 19 жовтня 1977 р.

Наукові дослідження пов'язані з теорією кооперативного руху та фінансовою справою. Їх вивчення допомагає у з'ясуванні важливих аспектів функціонування українських державних утворень переламної історичної доби.

Праці Б. М. Мартоса

Хліборобські спілки (співавтор Синявський О.). – К., 1918.

До аграрної реформи на Україні: (Чому наша партія повинна вимагати землі без викупу? // Вільна Україна. – Львів – Київ, 1921.

Українська валюта 1917—1920 років // Наукові записки Українського техніко-господарського інституту. – Мюнхен, 1970. – Т. 20. – (Те ж само // Літопис Червоної Калини (Львів), 1929. – № 1—3; Те ж само // Україна. – К., 1992. – № 2.

Золоті роковини: До 50-річчя великої Української національної революції та відновлення Української державності, 1917—1967. – Нью-Йорк, 1960.

Українська держава і кооперація (Спогади про 1917—1918 pp.) // Вільна Україна (Нью-Йорк). – 1970. – № 62.

Перші кроки Центральної Ради // Український історик. – Нью-Йорк – Мюнхен, 1973. – № 3—4.

Гроші Української Держави (співавтор – Зозуля Я.). – Мюнхен, 1972.

Оскілко й Болбочан: спогади. – Мюнхен, 1958.

Література про Б. М. Мартоса

Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. – К., 1998.

Винниченко В. Відродження нації. – Ч. І—III. – К. – Відень, 1920 (репринтне відтворення – К., 1990).

Дорошенко Д. Історія України. 1917—1923 pp. – Т. І. – Ужгород, 1932.

Енциклопедія українознавства. – Львів, 1994. – Т. 4.

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917—1921. – Ч. 3. – Прага, 1943.

Осташко Т. С. Мартос Борис Миколайович. // Енціклопедія історії України. Т. 6. – К., 2009.

Революция на Украине по мемуарам белых. – М. —Л., 1930.

Солдатенко В. Ф. Українська революція: концепція та історіографія. – К., 1997.

Солдатенко В. Ф. Українська революція: концепція та історіографія (1918—1920 pp.). – К., 1999.

Солдатенко В. Ф. Україна в революційну добу. Історичні есе-хроніки: В 4-х т. – Т. І—IV. – Харків – Київ, 2008—2010.

Уряди України в XX ст. Науково-документальне видання. – К., 2001.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. – Т. І—IV. – Прага, 1921—1922.

Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1928.

«В свідомості чесних російських людей щастя батьківщини не може бути здобуто ціною її роздроблення»

(Антон Іванович Денікін)

Політичний і військовий діяч, один з найяскравіших натхненників і організаторів Білого руху народився 4(16) грудня 1872 р. в м. Влоцлавськ (Влоцлавек) Варшавської губернії у родині офіцера.

Закінчив Київське піхотне юнкерське училище (1892 р.) і Академію Генерального штабу (1899 р.). Поділяв погляди кадетів. У роки Першої світової війни командував бригадою, дивізією, з осені 1916 р. – VIII армійським корпусом Румунського фронту. В квітні-травні 1917 р. А. Денікін – начальник штабу верховного головнокомандуючого, потім – командуючий військами Західного і Південно-Західного фронтів. Активний учасник корніловського заколоту, за що був заарештований. В листопаді 1917 р. разом з Л. Корніловим втік з Биховської в'язниці на Дон, брав участь у створенні Добровольчої армії, яку очолив після загибелі Л. Корнілова, що сталася 13 квітня 1918 р. Восени того ж року А. Денікін за співучасті Антанти став головнокомандуючим Збройними силами Півдня Росії, заступником верховного правителя Росії адмірала О. Колчака.

Впродовж наступних півтора року діяльність А. Денікіна була безпосередньо пов'язана з Україною, яка стала по суті епіцентром кривавого зіткнення двох крайніх політичних сил у боротьбі за владу в цілому в Росії, полем наймасштабніших військових баталій 1919 року.

Пізніше, уже в еміграції, генерал написав дуже розлогу, детальну, п'ятитомну працю (з домінантою мемуарного компоненту) під прикметною назвою «Очерки русской смуты» (скорочений варіант «Поход на Москву»), яка останніми десятиліттями не раз перевидавалась і дає змогу, так би мовити з перших рук, отримати інформацію про одну із найтрагічніших сторінок вітчизняної історії, а відтак широко не зупинятися на перебігу подій з позицій білих та їх інтерпретації через призму сьогодення.