Читати книгу - "Маг"

мірою всього стали ступені естетичної насолоди й декадентської краси. Моральність виявилася північноєвропейською вигадкою.

Ми надовго замовкли.

— На чому стоїмо, Ніко? — порушила тишу Алісон.

— Ти про що?

Спершись на лікті, вона впилася в мене очима. Я не повернув голови.

— Тепер мені ясно… певна річ… — знизала вона плечима. — Але ж я приїхала сюди не в ролі твого давнього дружка.

Я сховав обличчя в долонях.

— Алісон, мене вже верне від жінок, від кохання, від сексу — від усього. Сам не знаю, чого хочу. Не треба було запрошувати тебе сюди. — Вона потупилася, ніби мовчки згодилася. — Річ у тім, що я… мабуть, стужився за сестринською любов’ю. Відкажеш мені «що б ти з’їв, аби не пи…» — зрозумію тебе. Не смію не зрозуміти.

— Хай так, — звела очі Алісон. — Як сестринська, то сестринська. — Але ж ти колись та й одужаєш?

— Не знаю. Нічого не знаю, — доволі переконливо впав я в розпач. — Послухай-но… покинь мене, прокляни мене, роби що хоч, та нічого не вдієш. Я тепер мрець. — Я підійшов до вікна. — Все це моя вина. Не маю права просити, щоб ти три дні морочилася з мерцем.

— Я кохала цього мерця, коли він був живий.

Поміж нас уповзла мовчанка. Раптом Алісон зірвалася з ліжка, засвітила лампу й зачесалася. Видобула ті гагатові сережки, що я залишив перед від’їздом, почепила їх і наквацювала помадою губи. Мені сплили на гадку вуста без помади, згадалися прохолодність, загадковість і елеґантність Жулі. Це ж справдешнє диво — ось так до решти визбутися пожадання й уперше в житті спромогтися на самовіддану вірність.

Зла іронія долі — по дорозі до ресторану, який я попередньо вибрав, нам довелося пройти через пірейські квартали червоних ліхтарів. Бари, різномовні неонові вивіски, фотографії з зображенням стриптизу й танцю живота, лотреківські інтер’єри за шторами з намистинок, гурти матросів-гульвіс, низки жінок на м’яких лавочках. На вулицях юрмилися сутенери й повії, розносники фісташок і соняшникового насіння, продавці каштанів, пиріжків і лотерейних квитків. Раз по разу нас зачіпали — портьє запрошували зайти, продавці набивалися з годинниками, сигаретами «Лакі страйк» та «Кемел» і сувенірами-підробками. Щодесять кроків хтось свистів, угледівши Алісон.

Ми йшли мовчки. Я уявив, що поруч мене йде «Лілі» й спонукує всіх притихнути, очиститися від усілякого бруду. Вона не служить мішенню масних зауваг і не викликає їх. Обличчя Алісон застигло, ми добряче піддали ходу, щоб якнайскоріше вибратися звідси. Та все одно в її рухах, як і перед тим, мені ввижалося щось аморальне й сексуальне. Алісон не могла позбутися цього надважка, а чоловіки не могли не завважувати його.

В ресторані «Спіро» вона дуже вже бадьоро спитала:

— То як, братику Ніколасе? Що тобі робити зі мною?

— Хочеш відмовитися від запланованого?

Алісон крутнула чарку з узо.

— А ти?

— Я перший спитав.

— Ні. Твоя черга.

— Можна було б щось влаштувати. Вибратися туди, де ти ще не бувала.

Собі на полегшу, я вже дізнався від Алісон, що цього літа вона весь день оглядала афінські пам’ятки.

— Не маю охоти на заїжджені туристичні маршрути. Придумай таке місце, куди ніхто інший не рипнеться. Щоб ми були там самі. — І швидко докинула: — Це через мою роботу. Мені набридли люди.

— Як ти ставишся до піших мандрівок?

— Я їх дуже люблю. Куди подамося?

— Та хоча б на Парнас. Залізти на нього, як гадаю, досить легко. Така собі довга піша прогулянка. Наймемо авто. А насамкінець відвідаємо Дельфи.

— На Парнас? — наморщила лоба Алісон, не здогадавшись, що воно таке.

— Це така гора. На ній гарцюють музи.

— Ой, Ніколасе!

Спалах колишньої Алісон, завжди готової стрімголов кинутися вперед.

Принесли барабульку, ми взялися до їди. Пожвавившись, аж розпалившись від ідеї здолати Парнас, Алісон, геть у всьому відмінна від Жулі, нарівні зі мною глитала рецину — фужер за фужером. Зрештою, у свій характерний спосіб призналася, що грає комедію.

— Я переборщую. Але це твоя провина.

— Якщо…

— Ніко.

— Алісон, якщо ти…

— Ніко, послухай. Минулого тижня я ночувала у своїй колишній квартирі. Вперше. Хтось ходив. Там, нагорі. І я плакала. Як ото сьогодні в таксі. Я б і зараз сплакнула, та не буду, — криво всміхнулася вона. — Вже від того тягне на сльози, що ми називаємо одне одного по імені.

— А чому б не називати?

— У нас такого ніколи не бувало. Ми настільки зблизилися, що імена стали зайві. Але я мала на увазі, що… та годі про те. Ось тільки будь зі мною трохи ласкавіший. Не роби такої осудливої міни на все, що кажу чи роблю, — мовила Алісон і твердим поглядом спонукала глянути їй у вічі. — Я така, яка є, нема на те ради.

Я кивнув, співчутливо скривився й торкнувся її руки, аби власкавити. Чого мені найбільше не хотілося, то це сварок, вибухів емоцій і ненастанних екскурсів у минуле.

За якусь хвилинку вона прикусила губу. Ми обмінялись усмішками — вперше за весь день щирими.