Читати книгу - "Спалені мрії"

коли хліб у селі майже ніхто не випікав. Саме тому з поля нікого не випускали, поки не огляне бригадир або навіть сам голова колгоспу.

– Радійте, бабоньки, вам пощастило. – Дід Кирило вже давно затягнув свій ремінь, щоби штани не спадали. – В іншій бригаді сам Ігнатович перевірки робить, лапає кожну жінку, навіть спідниці задирає, – про себе думав: якби не жартував, уже б давно упав на полі, як часто з жінками та підлітками траплялося. – Не вірите? Їй-богу. – Він перехрестився. – Якщо ви про щось інше подумали, то даремно, він колоски шукає. А недавно поночі Тетяну Василя-каліки та ще трьох жінок спіймав, коли ті прийшли за своїми прихованими торбинами. Цілу ніч просиділи бідолашні в тій кімнаті, куди ще німці в’язнів кидали, а вранці в район машиною їх забрали. Тоді вся ланка, кажуть, на коліна ставала перед Ігнатовичем, просила звільнити подруг. Обіцяли, що помруть, а й зернини більше не візьмуть, тільки б матері до дітей повернулися, адже сиріт після війни й так по селу багато бігає. А як усі раділи, коли через декілька днів жінки пішки прийшли з району.

– Знову живцем у могилу заганяють, – скаржився Кирило діду Саві наступного дня, поглядаючи на всі боки. – У мене сім’я мала – ми з бабою та син, і то я не знаю, як зимуватимемо. Може, хіба хто допоможе? – Йому, як і іншим, хотілося в те вірити.

– На кого розраховувати, друже? – Сава вже давно все передумав. – Кому ми потрібні? Здавалося б, таку війну виграли, то нас за людей повинні вважати, а воно ще гірше стало. Не буде нам ніякої допомоги, тільки чи виживемо цього разу, хтозна. Голод ці люди вже бачили, страшно про нього навіть згадувати, а щоб заново пережити… – що б не казав, а сам не міг такого припустити. – Ще недавно жінки клялися, що й зернини на полі не візьмуть, тепер усі знову збирають. А хто колоски знайде, то це – вважай пощастило.

– Усе так і є. Об’їждчики стали гірші від поліцаїв, навіть дітей батогами б’ють, – додав і Кирило. – Мар’яниним хлопцям теж учора дісталося, особливо Павлові. Усі повтікали, а він щось доводити став, сьогодні, мабуть, весь запухлий, – журився, поглядаючи на її подвір’я.

– Образився бідолашний, ще б пак – уже котрий рік працює. Тільки село звільнили від німців, так підліткам норму трудоднів і встановили. Якби ж хоч дякували, а вони навпаки – підганяють та лають, а цього літа ще й побої додалися. – Дід Сава аж сам скривився. – Ні на одежину, ні на кусок хліба не заробили, тримаються, як усі – лише на власному господарстві, – шкода йому було Павла, що він уже почав пізнавати закони цього рабовласницького ладу. – Дивися, і Мар’яна зі свого городу виходить, – показував на неї своєю палкою. – Невже для грубки в’язку приготувала?! – Дід знав, що вже нема на чому й суп зварити. – Кажуть, що біля річки очерет серпами жнуть, то й нам треба не запізнитися, хоч по в’язці принесемо. Звісно, що не натопиш таким у холод, але теплий дух по хаті все ж розійдеться.

Сьогодні він все поглядав на одну-єдину березу, яка росла біля його двору. Вона завжди захищала його від жаркого сонця, тому й шкода було її спилювати. Усе ж вирішив, що доведеться, більше нема на що розраховувати.

– Раз жарке літо було, то холодна зима настане. Так каже Кіндрат, а він найстаріший на нашому кутку. – Сава й сам усі прикмети вже давно вивчив, але інколи у того діда все ж перепитує.

– Скоро почнеться, – відповіла Мар’яна, не піднімаючи голови. – Топити нема чим, їсти нема чого, погріб порожній, хлів також. Кури й гуси пропали, бо з весни зеленої трави не їли. Тепер лишилося…

– Павло там як? – перебив її дід, він і так знав, що вона хоче сказати – скласти руки на животі й чекати смерті. Останнім часом він це часто чув, тому такі слова його все більше дратували. – Хлопцеві травма така, – він знову про Павла. – Це ми вже до всього звикли, а йому ще багато чого зрозуміти доведеться. Провідати його можна? Зі мною він буде розмовляти?

– Приходьте. З вами, думаю, буде, а так… навіть зі мною не хоче. Усе в собі тримає, а воно ж важко. Кинулася вранці, а в нього подушка вся мокра, плакав, мабуть.

Про те, що й сама не спала цілу ніч, декілька разів підходила до нього, намагалася заспокоїти, навіть по голові погладити, як маленького, вона й дідові не розповіла. Лежала мовчки та зітхала важко, а думки до ранку не могли вгомонитися. «Чоловіка забрали, тепер за дітей взялися», – крутилося безліч разів. Та так боляче в грудях ставало, що навіть губи кусала, аби не вирвався крик та не налякав нікого.

– Навіть мені від того боляче, а йому й поготів, він же парубок молодий. – Дід Сава неначе читав її думки. – А Василько? – перепитав і про нього.

– Той хитріший, одразу тікає, тому менше й дісталося. Наносив і колосків, і зерна більш за всіх, але теж образився. Каже: якби гвинтівку десь узяв, таку, як у лісі були, то застрелив би обох – і об’їждчика, і Ігнатовича.

– Тоді йди, Саво, бо їй самій там не управити. – Кирило збирався додому. – Хлопці ростуть, чоловіча розмова потрібна. Але не тільки з поля ганяють, а й до лісу не пускають. Усе, як і тоді. – Він знову згадав про тридцяті.

– Як з осені не привезуть хоч хворостиння, то потім ні на чому буде їхати – коні і воли заслабнуть, а згодом і їх поїдять. Це теж уже було. Як казав наш отець Федот: «Нехай обійде стороною нас чаша сія». – Мар’яна страх як боялася