Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

тебе вчора пригощали! Ми у партизанському загоні оце диво замість наркозу вживали. Дві склянки — і роби ампутацію кінцівок спокійненько, як у кремлівській лікарні.

— Рецепт дасте?

— А може, ще й насіння опійного маку для декоративних посадок на власній дачі?

— Немає у мене дачі.

— Тоді на балконі. Забагато хочеш. Два дні перепочинку можу дати, а от рецепту не діждеш. Ну хіба що поранять тебе колись чи в голову дадуть — тоді я у дідів стопарика випрошу. А ти, голубе сизий, як виженеш остаточно товариша Ходуна, сходи на корти. Як ми й домовлялися.

— Можна, я зараз, доки руки самі дрижать? Прикидатися не треба…

— Ну, валяй, артист погорілого театру.

— Це ви про всю нашу Управу чи тільки про карний розшук?

— Киш звідси!

І я кишнув. У вказаному напрямі.

На прохідній кортів мене ввічливо привітав справжній відставник — з колодочками бойових нагород, серед яких я одразу помітив Орден Слави. Директор теж випромінював ввічливість і турботу. Навряд чи причиною цьому був мій природній шарм. Не інакше, як подзвонили „згори“ і добряче гавкнули.

— Все зробили, товаришу капітан! Кого треба було — вигнали, відділ кадрів підсилили, всі дірки залатали. Порядок у сауні теж навели. Тепер там тільки масаж… ну і, знаєте, пиво під легкі закуски. Але це навіть у районних лазнях дозволяється!

— Добре, показуйте.

Дірки й справді були залатані, та ще й колючим дротом. У відділі кадрів замість двох добре вгодованих телиць сидів сухенький дідок із професійним поглядом залізничного ревізора. Мою здогадку підтвердив потертий значок „почесного путєйця“, вручений не інакше, як ще самим Лазарем Кагановичем.

Сауну ревізувати я з усією делікатністю відмовився, мовляв, нащо заважати серйозним людям. А от у закапелок до Музиканта зайшов. Бо власне, задля цього візиту і гралася вся ця комедія.

У майстерні багато що змінилося, навіть запах. Музикант у тих клумаках, про які згадували старі топтуни, виніс, напевне, всі свої трави та відвари, що надавали раніше приміщенню неповторного амбре. Котушки з товстою жилкою, необхідний інструмент, недоремонтовані ракетки та запчастини до них — от і все, що тут залишилося. Біблія з закладками теж десь зникла. Причепитися нема до чого.

Сам господар з підкресленою старанністю висмикував зі спортінвентаря порвані струни і робив вигляд, що у межах нашої галактики його більше нічого не хвилює. Проте я досить швидко вивів його з цієї нірвани. Незграбно повернувся, похитнувся і скинув зі столу велику бляшану банку з цвяхами. Вони розсипалися по всій підлозі, і це змусило Музиканта показати, що нерви у нього таки є. Він аж підскочив і щось просичав крізь зуби. Я одразу заходився вибачатись:

— Ну, я ж і слонюка! Ви вже не ображайтеся, у мене сьогодні все з рук валиться. Нерви нікуди, ось, бачите, як руки дрижать.

Музикант змінив гнів на допитливість:

— Що таке? Перепрацювали чи може, болячка яка?

— Та ні. Просто, розумієте, курити кинув.

— Давно?

Я назвав саме той день, коли він передав мені сигарети з сюрпризом. Його помітно пересмикнуло, проте він миттю взяв себе в руки:

— Що таке? Здоров’я підкачало?

— На здоров’я не скаржусь. Але, знаєте, як хто за руку смикнув: кинь, мовляв, і все! От і кинув: всі сигарети з кишень — в урну! І все! Воно, звичайно, при нашій роботі важкувато без курива, але я вирішив перевірити, на скільки моєї сили волі вистачить.

Чи мені здалося, чи й справді скреготнули його зуби? Однак, успіхів він мені побажав майже щиро.

Наступні кілька днів я мав додатковий клопіт — не з’являтися на людях із сигаретою в зубах. Курив, як той школярик, тільки зачинявся не в туалеті, а у власній „шпаківні“.

Я вже почав подумувати, а чи не варто мені й справді кинути курити, коли ці благі наміри розбились об сувору реальність, котра цього разу набрала звичного образу мого безпосереднього шефа.

— Сирота, — порадував мене Підполковник з порогу, — знайшли ми пістолетик.

— Який пістолетик? — ляпнув я дурницю, бо зрозумів, що я кажу, тільки після того, як ляпнув.

Мого стриманого начальника аж підкинуло.

— Ти що, від партизанської калганівки ще не відійшов? Забув про вбивство на узвозі, яке на тобі висить? Тільки не спробуй вибачатися, бо заробиш.

— Єсть не вибачатися! Я все згадав. Пістолет малокаліберний, спортивний, системи Марголіна…

— Так ото ж. Кажу ж, знайшли ми той пістолетик. Добре заховали — у список зброї, котра начебто перебуває у ремонті. А насправді то не списочок, а класична туфта для придурків-перевіряючих на взірець одного старшого інспектора карного розшуку.

— Зрозумів, товаришу підполковник. І де ж він насправді був?

— Вгадай з трьох разів, Сирота.

— У Музиканта?

— В принципі, так. Але як він до нього втрапив? Спочатку один тенісист з відомих тобі кортів позичив його в довгострокове користування у знайомого воєнрука. Погратися! А потім оцей-от ковбой недороблений віддав зброю нашому Музиканту. Вгадай, для чого?

— Ворон лякати?

— Примітивно мислиш, Сирота. Пацючого короля застрелити.

— Чекайте-чекайте, якого короля?