Читати книгу - "У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна"

— Ну а ви, Саведжу, що вирішили? Пам’ятайте, ці люди говорять, що двоє з нас ніколи не повернуться. Але хто — невідомо. Звичайно, не можна бачити майбутнє, але вони незвичайні люди.

— Сер, — сказав Саведж, — перед тим як залишити Англію, його ясновельможність забезпечив мою стару матір і овдовілу сестру з дітьми. Тепер від мене ніхто не залежить. Тому я піду за вами і покладатимуся на Бога.

— Отже, все вирішено, — сказав я, — тепер покличмо Бабембу.

Старий вислухав звістку про наше рішення спокійніше, ніж я припускав.

— Макумазане, — сказав він, — я чекав від тебе таких слів. Якби це сказав інший, я визнав би його божевільним. Але я вважав тебе таким, коли ти вирушав у Понго, а ти повернувся неушкодженим. Я сподіваюся, що так буде і цього разу. А тепер прощавай. Я маю відвести своїх людей, перш ніж прийдуть сюди ці араби. Може відбутися битва, а нас. мало і доведеться помирати. Якщо вони скажуть, що твої коні не можуть перетнути пустелю, відпусти їх. Ми спіймаємо і збережемо їх, доки ти не пришлеш за ними. Не треба більше подарунків. Ти вже залишив мені рушницю, пороху, куль і найдорожче за все — пам’ять про тебе і твою мудрість та хоробрість. Із того далекого пагорба я дивитимуся, доки ти не зникнеш з очей. Прощавай.

І не чекаючи моєї відповіді, Бабемба пішов, проливаючи сльози зі свого єдиного ока.

За десять хвилин інші мазиту попрощалися з нами і залишили нас самотніми в спорожнілому таборі серед наших укладених речей.

Незабаром Ханс, миючи неподалеік від нас казанок, підвів голову і сказав:

— Ідуть, баасе. Цілий полк іде.

Ми озирнулися. В нашому напрямку рівними рядами поволі рухалися вершники на верблюдах, що погойдувалися. Не доїжджаючи ярдів п’ятдесяти до нас, вони зупинилися і почали поїти в струмку своїх верблюдів по двадцять за раз.

Від них відійшло двоє людей, у яких я впізнав Харута і Марута. Вклонившись, вони зупинилися перед нами.

— Доброго ранку, пане, — сказав Харут лорду Регноллю ламаною англійською мовою. — Отже, ти вирішив відвідати з Макумазаном наш бідний дім, як відвідали ми твій багатий замок в Англії. Ти думаєш, що ми викрали твою леді. Це не так. У країні кенда немає білої леді. Вона, напевно, потонула в Нілі, бо ходила уві сні. Нам вельми шкода, але боги знають, що роблять. Вони дають і беруть, коли хочуть. Але до тебе знову повернеться твоя дружина ще прекраснішою, і до неї повернеться її душа.

Я здивовано дивився на Харута. Я нічого не говорив йому про душевну хворобу леді Регнолль. Звідки він міг дізнатися про це?

— Ми раді, пане, — продовжував Харут, — прийняти тебе, але, правду кажучи, це надто небезпечна подорож, бо Джана не любить чужоземців. Дивися, на твоєму обличчі вже лежить печатка страждання, завданого слоном.

Потім Харут звернув свою прихильну увагу на Саведжа.

— І ти йдеш, Бено? Що ж, у Землі кенда ти дізнаєшся багато що про змій та про інше.

Тут Марут, усміхаючись на весь рот і показуючи ряд сліпучо білих зубів, щось шепнув на вухо своєму товаришу.

— Еге, — продовжував Харут, — мій брат говорить, що ти зустрівся з однією змією в Наталі і сів на неї так важко, що зробив її плоскою. У Землі кенда ми покажемо тобі кращу змію, але ти не сидітимеш на ній, Бено! “

Мені, не знаю чому, всі ці жарти здавалися страшними, — чимось на зразок гри кішки з мишею. Звідки могли ці люди знати подробиці різних випадків, свідками яких вони не були і про які їм ніхто нічого не говорив? Я подивився на Саведжа. Він зблід і, очевидно, відчував те саме, що й я.

Навіть Ханс шепнув мені голландською.

— Це не люди, це дияволи, баасе! Ми прямуємо просто в пекло! Тільки лорд Регнолль сидів мовчки і абсолютно безсторонньо.

Його красиве обличчя набуло виразу сфінкса. Я бачив, що Харут і Марут відчували силу цієї людини і це викликало в них деяку стурбованість.

Години за три опісля ми їхали пустелею на чудових верхових верблюдах, озираючись на полишений табір в оазі, що виднілася на обрії.

На милю попереду нас їхав пікет із восьми-десяти вершників на найшвидших тваринах, щоб попередити караван у разі небезпеки.

Ярдів за триста за ним ішов загін з п’ятдесяти кенда, вишикуваних у два ряди..

За загоном погоничі вели вервечки верблюдів, навантажених провізією, водою, наметами і нашим багажем, у тому числі й п’ятдесят гвинтівок лорда Регнолля.

Потім їхали ми вчотирьох найкращими верблюдами. Праворуч, ліворуч і позаду нас на відстані півмилі рухалися такі ж загони, як і попереду. Таким чином, ми перебували в центрі, оточені з усіх боків