Читати книгу - "У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна"

охороною. Харут і Марут ішли за нами на невеликій відстані і у разі потреби їх легко можна було гукнути.

Спершу подорож на верблюді від незвички надто стомила мене. Постійне гойдання так вплинуло на мене, що до зупинки на ніч я відчував себе зовсім розбитим.

Бідолашний Саведж страждав іще більше. Тільки лорд Регнолль, який, мабуть, раніше мав справи з верблюдами, не відчував незручностей.

Що стосується Ханса — той почувався чудово. Він увесь час міняв своє положення і їхав то по-дамськи, то сидячи в сідлі на колінах, як мавпа на шарманці.

Поступово я звик до такої їзди і незабаром наші п’ятдесят миль за день майже не стомлювали мене.

Мені починало подобатися життя в цій спокійній пустелі. Удень ми їхали нескінченною піщаною рівниною, вечорами їли з апетитом просту їжу і спали під мерехтливими зірками до нової зорі. Говорили ми мало.

Мабуть, тиша пустелі накладала печатку на наші вуста. Кожен думав про своє.

Мені здавалося, що я живу в якомусь сні. З нашою охороною ми не мали ніякого спілкування. Гадаю, їм було заборонено розмовляти з нами.

Це були спокійні, мовчазні люди арабського типу, які спілкувалися між собою знаками або уривистими словами. До Харута і Марута вони ставилися з величезною пошаною і скорялися їм беззаперечно. Сталося так, що я загубив свій кишеньковий ніж. Тоді трьом із них наказали повернутися назад і відшукати його. Тільки на восьмий день вони наздогнали нас, майже зовсім знесилені і втративши одного верблюда, але з моїм ножем, який був переданий мені з поклоном. Зізнаюся, мені було вельми соромно через цю історію.

Із Харутом і Марутом аж до самих кордонів Землі кенда ми майже не розмовляли.

Так ми здолали майже п’ятсот миль, зупиняючись у маленьких оазах напоїти верблюдів і відпочити.

Нарешті місцевість змінилася.

Почала траплятися трава, потім кущі й окремі дерева і серед них навіть дикі кози.

Трохи від’їхавши, я вбив двох кіз, чим викликав велике здивування у нашої варти, яка, очевидно, ніколи не бачила стрільби з рушниці.

Цього вечора ми із задоволенням поласували дичиною, оскільки давно вже не їли свіжого м’яса.

Останнім часом ми помітили, що влаштування наших стоянок змінює свій колишній характер. Верблюдів уже не відпускали пастися далеко від табору, наш багаж складали біля самих наметів і до нього приставлялася варта.

Я запитав Харута про причину цих пересторог.

— Ми на кордоні земель кенда, — відповів він: — За чотири дні ми будемо на місці.

— Навіщо ж обережності проти свого народу? Вони зустрінуть вас…

— Списами, Макумазане. Згадай, що кенда складають два народи. Ми, білі кенда, маємо свою окрему територію. Але шлях до нас лежить через землі чорних кенда, які завжди можуть напасти на нас, особливо якщо побачать, що з нами чужоземці. Чорні кенда значно перевершують нас кількістю, але вони не нападають на нашу землю, бо бояться прокляття Небесного Дитяти. Та якщо вони зустрічають нас на своїй землі, вбивають нас; так само і ми чинимо з ними, коли вони приходять на нашу землю.

— Отже, між вами постійна ворожнеча?

— Ворожнеча, яка закінчиться великою війною, де загинуть чорні або білі кенда. Або, ймовірно, обидва народи загинуть разом. Ось чому ми просили тебе, Макумазане, бути нашим гостем, — вклоняючись закінчив Харут і пішов геть, перш ніж я встиг щось відповісти.

— Схоже на те, — сказав я Регноллеві, — що нас везуть битися за Харута, Марута і К°.

Ніч минула спокійно.

На світанку наступного дня ми подалися далі, мандруючи місцевістю, яка ставала родючішою. Вже траплялися цілі табуни антилоп, але людей не було видно.

Під час зупинки на відпочинок Харут провів нас на підвищене місце, звідки відкривався краєвид миль на п’ятдесят.

Перед нами лежала розлога рівнина, що була, мабуть, колись озером. Там розташувалося безліч сіл і окремих будиночків. Зі сходу на захід рівнину перетинала річка, що розгалужувалася на кілька рукавів. Далеко на обрії височив пагорб, укритий густою рослинністю.

— Ось земля кенда, — сказав Харут, — на цьому боці річки Гани живуть чорні кенда, а на тому — білі.

— А що це за пагорб? — запитав я.

— Це священна гора, дім Небесного Дитяти, куди не може ступити нічия нога, окрім жерців Дитяти.

— А якщо хто ступить? — запитав я.

— Він помре, Макумазане.

— Отже, її охороняють?

— Вона охороняється, але не зброєю смертних, Макумазане.