Читати книгу - "Чінгісхан"

чорної куряви, в якій задихались і коні, і люди. Деякі загони звертали з дороги в степ і йшли цілиною, але й там розпечена земля розсипалася під ногами, і курява чорною хмарою нависала над військом.

У ці жаркі дні почали висихати струмки, і воїни бурчали: «Для чого нас погнали в степ шукати татар? Чи не час повертатися додому, забравши з собою кипчацький скот?»

Розділ дванадцятий
СУБУДАЙ-БАГАТУР ГОТУЄТЬСЯ ДО БИТВИ

Старий полководець провів два дні в роз’їздах, оглядаючи місцевість, вибираючи поле, вигідне монголам для битви.

Тричі прибували гінці на вмилених конях.

— Джебе-нойон відступає… Попереду йде загін довгобородих… Їх веде «багатур Мастисляб»… Разом з ними йдуть кипчаки хана Яруна… Він везе біля сідла на ремінці голову нашого тисячника Гемябека…

Останнього вечора напередодні бою Субудай повернувся в свою юрту на горбі, де біля рогатого п’ятихвостого бунчука були поряд встромлені в землю десять високих списів з бунчуками тисячників усього загону. Тепер весь тумен був зібраний і гудів гомінким табором на рівнині.

Субудай лежав на повстині. Його кістки нили. Він перевертався з одного боку на другий, Димлячи, догоряло багаття в юрті. Під закуреним повстяним склепінням слався дим, поволі виходячи у верхній отвір покрівлі. Бокові повстини юрти були відгорнуті, але крізь дерев’яні грати не віяло прохолодою. Нерухоме, гаряче повітря стояло над висохлою рівниною Калки.

Старий монгольський полководець не міг заснути і вслухався в невиразний гомін затихаючого табору. Крізь грати юрти він бачив вогні багать, які освітлювали багровими відблисками воїнів, що сиділи кружка. Долинали обривки розмов, одноманітний брязкіт залізного клинка об точильний камінь. Хтось заспівав:

Не побачиш ти, воїне, зелених лук свого Керулену, Веде тебе твій шлях в долину білих кісток…

Сердитий голос закричав:

— Замовчи! Накличеш чорного птаха біди!

Пісня урвалася. Десь почулися крики: «Стій! Хто їде?» Субудай насилу підвівся й сів. Наближався гомін натовпу і рівномірний тупіт коней… Увійшов тургауд.

— Приїхав Тохучар-нойон. Слідом за ним іде весь його загін — десять тисяч вершників.

— Навіщо вони мені?

— Нойон підіймається на горб, хоче тебе бачити.

Субудай, крекчучи і відкашлюючись, підвівся і вийшов із юрти. У півтемряві перед ним стояв високий воїн у залізному шоломі.

— Тобі милість вічного неба! Я приїхав прямо від золотої юрти поставити мій бунчук поряд із твоїм.

— Я без тебе досі справлявся з усіма, хто стояв на моєму шляху…

— Це всі монголи знають. Зараз я повинен говорити з тобою.

Обидва полководці ввійшли в юрту. Тохучар-нойон, опустившись на повстину поруч з Субудаєм, пошепки на вухо говорив йому про наказ Чінгісхана вирушити на захід, щоб розшукати монгольське військо, яке пішло вперед, і про лист великого кагана, що його везе спеціальний гонець.

Субудай довго кашляв і мовчки похитував головою. Він нагнувся до Тохучара і теж пошепки на вухо сказав:

— Я не знаю, що написано в листі найвеличнішого… Не слухатися його не можна. Може, єдиний бажає нам удачі, а може, він наказує повернутися назад?.. Тоді мої воїни відмовляться битись… А завтра сюди прискачуть уруси. Якщо я піду звідси саме перед битвою, що вони подумають?.. Вони скажуть, що військо великого Чінгісхана, побачивши тільки уруську бороду, вже показує кінські хвости…

Субудай замовк і знову довго кашляв.

— Я не бачив листа!.. Я нічого не чув про нього!.. Зараз я лягаю спати, а вранці, коли проспіває півень, я вирушу назустріч урусам… Якщо бог війни Сульде, бог вогню Галай та інші наші боги збережуть мене від стріли й меча, то ми зустрінемося з тобою після битви, і ти перед усім військом передаси мені листа найвеличнішого… Прощай!

Субудай двічі за ніч роздував жарини в багатті і підкидав сухе гілля. Він позирав на золотистого півня, прив’язаного срібним ланцюжком за ногу до грат юрти. Той сидів настовбурчений, не звертаючи уваги на хазяїна. Розплющивши кругле блискуче око, півень знову затягнув його білою повікою.

А на ранок Субудай задрімав. Півень раптом голосно заспівав і залопотів крильми. Зараз же в юрту ввійшов старий раб Саклаб і почав розпалювати багаття. У сусідній юрті двоє шаманів, наслідуючи співові півня, кричали:

«Хорі-хорі! Хорі-со!»

Субудай скоса глянув на Саклаба, — що з ним? Старий уруський раб, розстеляючи на повстині шовковий достархан, мав особливо урочистий вигляд: сиве волосся розчесане на два боки і перев’язане ремінцем, на загорілій зморшкуватій шиї з’явилося намисто з ведмежих зубів… Саклаб вийшов і повернувся з блюдом вареного рису і дрібно накришеної баранини. Він поставив блюдо перед Субудаєм на шовкову хустку і поруч поклав кілька тонких коржів, складених учетверо.

— Ось тобі плов по-гургандзьки з червоним перцем…

Навіщо ти одягнув ведмеже намисто? Радієш, що побачиш своїх братів урусів?.. — Субудай близько нахилився до рису і недовірливо обнюхував його.

Отрута! Нагодуй ним твого покійного батька! — прошипів Субудай і відштовхнув блюдо.