Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

іскрами на сонці. Човен тихенько пристав до піщаного берега, зграйки рибок сипонули врозтіч. Катя випурхнула з човна, за нею вийшов Славко, розмотуючи вудку.

— Гарно тут, — сказала дівчинка, кружляючи в танці довкола хлопця. — Не гірше, ніж в нас…

— А де це у вас?

Катя промовчала, стишила кружляння, в її погляді проглянув сум.

— А що це ти робиш? — відповіла вона запитанням на запитання. — Що це за штука?

— Вудка.

— Навіщо вона?

— Ловити рибу.

— Ти їси рибу? — вражено запитала Катя. — Живу?

— Та ні, смажену! А ти хіба ні?

— Ой ні, нізащо! — скрикнула вона. — Хай собі плаває, радіє у своїй стихії. Навіщо ж її ловити?

— А що ж ти їси? — недовірливо запитав хлопець.

— Сонечко годує мене, — просто сказала Катя.

— Всіх сонечко годує, — заперечив Славко. — Це ми в школі проходили. Рослини засвоюють енергію сонця, їх поїдають тварини, а тварин — люди…

— А чому ж не можна одразу від сонця? — сумно запитала Катя. — Щоб нікого не їсти? Так, як квіточки?

— Гм, — задумався Славко. — То було б гарно. Тільки неможливо. Ми так створені…

— Ким?

— Природою…

— То й що? Хіба не можна захотіти інакше? Ти б хотів інакше, щоб так, як квіти?

— Ще й як захотів би, — захоплено сказав Славко. — Тоді скільки часу вільного було б. Для мандрів, для пошуків, для польотів. Тільки все це казка…

— Казка, — згодилася Катя. — Отже, правда…

Славко знову здивовано глянув на неї. Де він чув ці слова? Коли?

— Ти чудна…

— Чому чудна?

— Не така, як всі…

— А хіба треба бути, як всі?

— Та ні… Тільки мені незвично… Мені здається, що я тебе знаю. А де бачив — не пам’ятаю…

— А тобі гарно зі мною? — тихо запитала Катя.

— Угу, — кивнув Славко, опускаючи погляд донизу.

— Тоді не треба згадувати, де ми бачилися. Ось над тобою хмаринка. Вона прекрасна? Вона тобі щось нагадує? Дає радість? Не проси її, щоб вона зупинилася, щоб вона зберегла свою форму і барви. Хай пливе, хай мчить, зникає. Збережи її в серці, в мрії…

— Ти говориш, ніби співаєш, — зачудовано сказав Славко. — Ніби пташка… або шум лісу…

— Я піду, — раптом мовила Катя.

— Куди? — збентежився хлопець.

— Мене кличуть…

— Хто?

— Не питай.

— А ми побачимось?

— Не знаю…

— Де ти живеш?

— Всюди. Тепер тут, біля тебе…

— Як ти дивно мислиш, розмовляєш. Ніби з іншого світу.

— Може, й з іншого.

— А хто в тебе з близьких чи рідних? З ким ти тут?..

— Бабуся є, — ніжно сказала Катя. — Ми живемо в хатині край села…

— Ти довго будеш тут… в нашому селі? — з надією запитав Славко.

— Не знаю, — посмутніла Катя.

— Може, в школу ходитимеш? Ти раніше в який клас ходила?

— В клас? — здивувалася дівчина. — А ти в який?

— Я піду в шостий…

— А я — не знаю…

— Як так не знаєш? Всі навчаються. І ти повинна йти до школи. Ти, певно, жартуєш?

— Прийду, якщо ти хочеш. Ти запрошуєш? — повеселіла Катя.

— Приходь, — дружньо кивнув Славко. — Післязавтра починається навчальний рік. Всі будуть дуже раді. Така цікава учениця!

— А твої друзі люблять казку?

— Ще й як! — захоплено сказав Славко, а потім посмутнів: — Проте… не знаю. Доки менші — всі люблять слухати казку… а потім…

— Правда твоя, — печально мовила Катя. — Слухати — то одне, а діяти — інше. Ну, до побачення. Я йду…

— Зажди. Я перевезу тебе на той бік! І потім…

— Що?

— Ти не сказала, що зробила з човном. Чому він рухався? Еге ти фокусниця? В цирку працювала?

— Та ні, — сказала Катя, прямуючи до води. — Все дуже просто: я хочу, щоб човен рухався — він рухається. Я хочу йти по воді — і вода тримає мене. Ось так, дивися!

Катя легко ступила на поверхню ріки і побігла по хвильках. Славко завмер від подиву, не вірячи власним очам. Ось дівчинка добігла до протилежних круч, заховалася в лозах. Ось уже її біла сукня майорить між дубами. Видно руку, яку вона підняла для вітання. І все. Нема. Ніби й не було…

Хлопець отетеріло озирнувся. Що це з ним? Невже привиділося? Він почав заводити моторчика. На диво, той одразу завівся, і хлопець хутко повернувся до Перунового бору, так і не зловивши жодного окуня. Під вербою його чекала Ліна з нерозлучним Прі.

— А куди подів Катю? — запитала вона.

— Пішла, — неохоче відповів Славко, прив’язуючи човна.

— А казав, що незнайома! Отакий ти?!

— Лнйочко, що це з тобою? Та я правду кажу, що вперше її бачу…

— Еге, так я й повірю! Як тільки вона з’явилася, ти одразу на неї очі витріщив! А вона — артистка, ілюзіоністка! А ти й роззявив рота. Аякже! Човен поплив! Ха! Вона щось причепила! Так, як Кіо! Щоб затуманити тебе!

— Ліночко, не треба! Чуєш? Тут щось чудне діється… Я хотів тобі розповісти дещо, але так сталося…

Я ще сам не розібрався. Ну, усміхнися! А тепер я піду. Мені треба подумати.

— Ти просто обманюєш мене, — з недовір’ям зітхнула Ліна.

— Ні, — гаряче запевнив Славко. — Ось тобі страшна клятва — щоб мене земля ковтнула! — все розповім, коли дізнаюся, що та як!