Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

class="book">— Дивися ж, Славку, як тільки збрешеш — тоді дружбі кінець! Так і знай!
ДИВА

В селі Вогники почали творитися дива. Люди, приходячи з поля чи лісу, розповідали одне одному про незвичайні випадки. Ті оповіді обростали подробицями, вигадками, і зачудування ширилося, хвилювало всіх незвичайністю подій, які сталися протягом кількох останніх днів.

Коли Славко повернувся надвечір з річки додому, баба готувала вечерю і саме розповідала батькові та матері про ті дива. Мати вдоволено покивувала, хитренько усміхалася, а батько, помивши руки та витираючи їх шорстким рушником, іронічно хмикав. Славко шаснув за стіл, взяв ложку в руку і теж нашорошив вуха.

— Вернулася оце з поля баба Горпина Семениха, — вела свою оповідь баба, — і розказує, що нарвала вона в Чортомлинні берізки свиням. Цілий лантух нарвала, такий, що й на плечі не завдаси. Нарвала та й жде, може, хто з шоферів їхатиме з лісу та й підкине її до села. Нема та й нема нікого. Сонце припікає, бабі душно, голова почала боліти. Коли це мішок взяв та й пішов.

— Як пішов? — здивувався батько. — Без ніг?

— Що чула, те й оповідаю, — сказала баба. — Поплив ніби над землею мішок. Баба в крик: «Хто це, мовляв, жартує?» А він собі, ніби граючись, пливе та й пливе…

— Мовчки? — скептично запитала мати.

— Атож. Так до самого села баба йшла підтюпцем за мішком і все вимірялася, що буцімто з нею хтось жартує. А вже коло села мішок зупинився і ані руш! Аж тоді Семениха оглянулася, обійшла мішок зокола — нема нікого! Сидить, бідна, лапає себе за голову — чи не гарячка в неї? Чи не приснилося, бува?

— А чого ж вимірятися? — озвалася мати. — Коли мішок сам собою котиться? Помагають же їй, а вона лається. От люди — не звикли, що добро невидимо діється, без віддяки, і дивуються, як воно їм дається просто так…

— Та яке там добро, — махнув рукою батько. — То баба сама доперла лантух до села в нестямі. Голова в неї вже не дівоча, все забуває, спить на ходу. Приснилося їй, що лантух пливе, а насправді — все просто…

— Багато ти розумієш, — одказала баба Оришка. — Не одна Семениха чудеса розповідає. Ще он скільком людям трапилося незвичайне. Вчора приїхав на другу лісоділянку голова Заготскоту… не знаю його прізвища… пополювати на вепрів…

— Заборона ж на вепрів, — озвався Славко.

— Отож-бо. Кому заборона, а кому — ні. Пішли вони з лісниками, з єгерями, лазили, лазили в хащах. Левко, ти спитай Гришу-єгеря, він не дасть збрехати… Так ото ходили, знацця, ходили… Гриша знає там у Сулимівщині всі ходи-виходи, він повів того махамета до Чортової Долини, а тоді — аж у Смалене. Чи бачили вони вепрів чи ні, а козулю стріли. Ну, той горе-мисливець і почав цілитися в неї. Козулі ж не тікають, звикли до людей, бо годують же їх люди сінцем взимку. Єгер просить того Заготскота — не треба, мовляв, стріляти! Бо й мені перепаде, й вам на горіхи! Влетить, знацця, від начальства! А він таки стрілив. І казали люди, що недалеко козуля була, сажнів так на двадцять…

— І що? — поцікавився батько.

— А те, що козуля, ціленька і неушкоджена, дременула собі до кущів, а мисливець той закричав, схопився за черево і впав…

— Чого б то?

— Бо шріт попав йому в черево. Весь заряд!

— Як же це? — недовірливо перепитав Славко.

— А так. Чудо! Лісники кинулися до нього, взяли ружжо, оглянули, думали, що вирвало ззаду. Так ні! Ружжо ціле, а шріт полетів не вперед, а вернувся тому, хто його послав. Ось як! Не стріляй, куди не можна!

— А з ним що, з тим Заготскотом? — тривожно запитала мати. — Не вмер?

— А чого б він умер, — махнула рукою баба Оришка. — У нього сала на три пальці. Повезли його в район, до лікарні, повитягали шротини, вже ходить.

— Хм, — сказав батько, проте не сміявся і не коментував бабиної розповіді.

— А то ще не таке, — підхопила баба, несучи горщик на стіл. — Пішов Грицай Маркіянів рубати ялинки на лати. Вчора це було. Взяв сокиру, нагострив її як треба. Прийшов, каже, нема ніде нікого. Поплював на руки, замахнувся, а сокира з рук!

— Як то? — не стримався батько. — Мо’, п’яний був?

— Та ні! Взяв знову, замахнувся, а вона — цюк! — у землю!

Втретє замахнувся — ледве чобіт не розпанахав. Вилаявся, ударив-таки по ялинці, а сокира й розкололася!

— Навпіл?

— На шматочки.

— Нечуване діло!

— Ото ж бо! То все чудо-цвіт робить, — щасливо мовила баба Оришка. — Чує моє серце. Бо он і а Річищі ниньки дачниці хотіли лілей нарвати, а вони не даються…

— Як не даються? — радісно хихикнув Славко.

— А так. Що візьмуться за стебло, а стебло з рук — та на дно. Що візьмуться, а воно вислизає. Вони в крик. Русалки, кричать! Хи-хи! Не русалки, а чудо-цвіт! Не хоче він, щоб кривда була беззахисним. Ні квітам, ні деревам, ні звірам… ні людям…

Батько таки взявся до вечері, а Славко замріяно втопив погляд у вікно, згадуючи й свою чарівну зустріч з незнайомою дівчинкою. Чи не зв’язані всі ті дива з нею? Ниточка тягнеться до химерної бабусі, бо все чудне почалося саме з тієї горобиної ночі.

— Славку, їж, чому ти задумався?

— Добре, добре… їстиму…

Він машинально сьорбав борщ, а сам думав про те, аби йому швидше зустрітися з Катею ї прямо, відверто запитати її: хто вона, звідки?

Так треба і запитати: хто ти, Катю?

ХИМЕРНА УЧЕНИЦЯ