Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

раз він так хоче, ну зачекай, ти ще в мене засмієшся на кутні. Напевне, думає, що я його боюся. Ну-ну, це ми ще побачимо, братику. А грошей йому точно не треба, хай мені не розказує, в нього Міца є, а потім ще той її покровитель, і ще нахаба Герберт, старий цап, сидить у своєму свинюшнику. Де це черевики поділися, от же ж комусь ноги повідбиваю. До грудей припади, моє миле серденько! Сюди, сюди підходьте, юначе, ось лава для покаяння, можете покаятися, тут є вільне місце.

Він знову прочовгав кімнатою, постукав пальцем по вазонах, дві марки, а вона не поливає. Сідай на лавку, хлопче, та покайся, чудово, що ти прийшов! Після Армії Спасіння справлюсь і з цим, йому треба на Дрезденерштрасе, сядеш там на лаві й почнеш каятися, кнур ти витрішкуватий, звідник, скотиняка ти така, справжня скотиняка, а я на тебе подивлюся. Ото сміхота!

А чому, власне, Францу Біберкопфу не піти та не покаятися? Хіба на лаві немає місця для нього? Хто це сказав?

А що можна сказати поганого про Армію Спасіння, чого це Райнгольд з неї посмішкується, адже він сам одного разу, та де там одного, разів із п'ять бігав на Дрезденерштрасе, та й ще в якому стані, а вони йому допомогли. Та він туди з висолопленим язиком прибігав, а вони його таки підрихтували, звичайно, не для того, щоб потім він став таким негідником.

Алілуя, алілуя, Франц уже знає цей спів, цей клич. Ніж приставлено до твого горла, Франце, алілуя. Він підставляє своє горло, він хоче віднайти своє життя, свою кров. Ось ринула кров моя, від самого серця. Довгим був мій шлях, але ось я тут, Боже, як мені було важко, і ринула кров моя, нарешті все позаду, чого ж я раніше не покаявся, чого раніше не прийшов сюди? Та тепер я тут, таки добрався сюди.

То чому Францу Біберкопфу не піти до покаяння, коли для нього настане благословенна мить, коли він кинеться додолу перед своєю жахливою смертю, розтулить рота й заспіває разом з багатьма іншими, що сидітимуть за ним:

«О, грішнику[187], йди до Ісуса скоріш, ти всі свої сумніви краще облиш, прокинься зі сну і на світло іди, і скоро врятуєшся ти від біди, і світло засяє, і радість прийде, і Божа тебе благодать віднайде». Хор: «Спаситель прийде, і кайдани впадуть, перстом він до щастя укаже нам путь! Музика, сурми гудуть, чинґдарадада: Спаситель прийде і кайдани впадуть! Трара, тратрі, трара! Бум! Чинґдарадада!»

Та Франц не піддається, не має він спокою, байдуже йому до Бога й до всього світу, так, ніби він п'яний. Разом з іншими Пумсовими хлопцями прослизнув він до Райнгольдової кімнати, але ті не хочуть, щоб він залишався з ними. Та Франц погрожує, розмахує єдиним своїм кулаком і кричить: «Що, не вірите мені? Думаєте, я хочу вас обдурити й здати поліції? Ну й дідько з вами! Я і без вас упораюся, якщо захочу якусь справу провернути. Я й до Герберта можу піти або куди завгодно». — «Ну, то і йди своєю дорогою!» — «Своєю дорогою! Не годиться тобі, дурна мавпо, так зі мною розмовляти! Подивися — де моя рука? Це мене отой ваш Райнгольд висадив з машини, правда, на повному ходу. Та я це стерпів, нікого не виказав, і тепер ось прийшов сюди, а ти мені кажеш «іди своєю дорогою»! Я прийшов до вас і хочу піти з вами на діло. Ви ще не знаєте, хто такий Франц Біберкопф. А Біберкопф ще нікого не зрадив, спитай у кого хочеш! Плював я на минуле — руки все одно не повернеш, а вас я знаю, тому і прийшов. Може, тепер нарешті до вас дійшло?» Та малий бляхар із Пумсових дружків так нічого й не второпав: «А все ж таки мені цікаво, чого це ти саме зараз прийшов? Коли ти бігав з газетами по Алексу, тоді до тебе не можна було навіть підступитися, приятелювати з нами ти не хотів».

Франц усівся на стілець і довго мовчав, ті також сиділи мовчки. Так, він заприсягся бути порядним, усі ж бачили, як він і справді намагався ним бути, тримався не один тиждень, але то була тільки відстрочка. Його знову затягло на злочинний шлях, він не хотів, пручався, та це було понад його сили, тож він піддався. Довго сидять вони і мовчать.

Нарешті Франц каже: «Якщо хочеш дізнатися, хто такий Франц Біберкопф, то сходи на Ландсберґерську алею на цвинтар, що за церковним двором, там лежить одна дівчина… За те я чотири роки відсидів. Тоді мені стала в пригоді права рука. А потім я торгував газетами. Думав стати порядним».

Франц тихо застогнав, глитнув слину: «Бачиш, яку я науку пройшов. Після такого швидко закинеш і газети, і багато чого іншого. Ось чому я до вас прийшов». — «То що, нам тобі руку назад пришити, раз через нас ти її втратив?» — «Цього ви зробити не зможете, Максе, мені вже досить того, що я тут сиджу, а не бігаю по Алексу з газетами. Райнгольду я нічого не закидаю, спитай в нього сам, чи я бодай слово йому про це прохопився. Якби я сидів у машині, а поряд зі мною був хтось підозрілий, я зробив би так само. Годі говорити про те, яким я був телепнем. І якщо ти, Максе, колись утнеш якусь дурницю, бажаю тобі, щоб ти також із того мав науку». Тут бере Франц свого капелюха й виходить з кімнати. Ось такі справи!

А Райнгольд налив собі з карафки шнапсу й каже: «Для мене це питання вирішене. Якщо я з ним тоді упорався, то впораюсь і тепер. Ви можете сказати, що зв'язатися з ним — то зайвий ризик. Але, по-перше, Франц уже й так добряче вгруз у різні темні справи — він же тепер сутенер, сам у цьому зізнався, тож з порядним життям давно покінчив. Тут тільки одне незрозуміло: чого він іде до нас, а не до свого друга Герберта. Цього я й сам не знаю. Маю лише деякі припущення. Однак ми були б справжніми нездарами, якби не могли справитися з паном Францом Біберкопфом. Нехай попрацює з нами. А буде хитрувати, отримає по голові. Отож я й кажу, хай іде з нами». От Франц і пішов.

Франц-розбійник. Цього разу він не під колесами, а в машині сидить,