Читати книгу - "Я не про це мріяла чи Потрапила, так потрапила, Тетяна Барматті"

Зітхнувши, перебираючи всі раси та всілякі варіанти, я навіть трохи застопорилася. Однозначно, я не хотіла до перевертнів, із їхніми патріархальними замашками. До ельфів і хочеться і колеться. Не знаю, чому, але я так і досі не була на їхніх землях. То одне, то інше, наче хтось навмисно заважав. Хто саме це робив і навіщо, я в принципі здогадувалася, складно не здогадатися, слухаючи полегшені зітхання, але причину такої несамовитої нелюбові до гостровухого народу мені було складно зрозуміти. Ревнують.

З іншими расами мої чоловіки все-таки порозумілися, не розв'язуючи війну. Демони і вампіри були певною мірою залежні від людей, так що намагалися пробити захисний купол із завидною регулярністю. Нервувала ця ситуація всіх, поки одного дня я не брякнула, що з усіма можна домовитися.

У результаті, послухавши моїх маячних думок, чоловіки поговорили з двома расами і ось уже роки чотири жодних конфліктів. Кожна людина, яка бажає заробити грошей, могла здати 450 мл. крові раз на півроку, без шкоди для свого здоров'я та якихось укусів. Після ж, життєво важливий продукт купували вампіри, випиваючи келих за вечерею.

З демонами було трохи складніше, адже їм, по суті, потрібні були самі люди і компроміси у вигляді людської руки, ноги їх точно не влаштували б. Тут моя бурхлива фантазія та ще ідеї з прочитаних мною книг полилися, наче мене прорвало. Починаючи від простих договорів, де дві... істоти обмовляють свої вимоги до опонента, і вони підписують його на взаємовигідних умовах із застосуванням магії. Закінчуючи ледве не договірними шлюбами, де весь такий байдужий владний демон змінюється завдяки коханню до простої людської дівчини. До того ж, усі ми різні, може комусь подобається з особливими пристрастями?

Саме після цього польоту моєї фантазії я опинилася втретє вагітною. Наче карма якась, не інакше. І ось зараз мені потрібний відпочинок! Море, шезлонг, коктейль...

– Мама! – Закричав за дверима Шавістан і я побігла до дверей зі швидкістю гончої.

– Що таке, мій маленький? Що трапилося?

– Ти йдеш-ш?

– Хто тобі таке сказав? – Ласкаво проворкувала я, притискаючи малюка до себе.

– Я чув, як татус-сі обговорювали, щ-що цього разу їм тебе не с-зупинити.

– Татки жартують, – пирхнула я і тепло посміхнулася, притискаючись губами до маківки сина. Шавістану ще складно давалися деякі літери, через що він часто шипів, але всьому потрібний свій час. – Мама нікуди не збирається.

– Точно?

– Точно, – запевнила я, розуміючи, що нізащо не залишу своїх діток одних. – А тепер біжи до братика та сестричок і не хвилюйся, мама нікуди не дінеться.

Усміхаючись, я дивилася, як мій радісний синок біжить, ледве не підстрибуючи. Пам'ятаю, як уперше побачивши Лавішшера нагшаси злякалися, що у малюка не буде хвоста. Щоправда, Ларі запевнив, що відчуває у своєму синові сильного нагшаса і всі якось заспокоїлися, хоч я взагалі не нервувала. Є хвіст, немає, яка різниця?

Як виявилося, різниця велика. Вперше Лавішшер перетворився на змія, а потім і став на хвіст у п'ять років, довівши мене цим майже до контузії. Все-таки я зовсім не очікувала побачити поряд із собою змію. Зараз, я, звичайно, розумію, що моїм хлопчикам і донечці пощастило, адже вони можуть не виділятися на тлі інших рас і в разі чого захистити себе, перетворившись на зміїв.

– Виповзайте, давайте! – Голосно промовила я, помітивши, як з-за рогу виглядають мої нагшаси. – Дараку, тебе це теж стосується.

– Мені теж повзти? – Іронічно уточнив чоловік.

– Якщо є бажання, то будь ласка…

– Світлано, що нам зробити?

– Протизаплідні пігулки, – чітко потребувала я, подивившись у вічі кожному чоловікові.

– І ти нас пробачиш?

– Пробачу.

– А ще дітки у нас будуть? Я дівчинку хочу… – зітхнув Ларі.

– Будуть, років через двадцять, не раніше.

– Домовилися! – Бадьоро вигукнув Дарак. – Ось! Протизаплідні таблетки.

Простягнувши руку, чоловік віддав мені невелику скриньку, в якій були маленькі, білі пігулки. Я їх зараз точно вб'ю! От зараз!

– Не злись, с-солодка… – прошипів Шанліс і я ковтнула, згадуючи ті моменти, коли чоловік так мене називав. Моментів було багато, все швидше за все, навіть якщо захочу, не згадаю. Втім, будив у мені його шиплячий, хрипкий голос почуття первісного голоду, від чого скручувалися всі нутрощі.

– Мммм ... – вдихнув на повні груди Ларі і його зіниці різко витяглися.

– Одну хвилину! Коли пігулки почнуть діяти?

– Одразу ж… – усміхнувся Сан, пожираючи мене очима.

Закинувши в рот одну пігулку, я швидко її проковтнула, скривившись від неприємного смаку якихось трав. Думати про те, що у чоловіків ці пігулки були й раніше, як і лаятися, мені зараз не хотілося, тож я задки, навіть не обертаючись, зайшла назад до кімнати, чудово знаючи, що нарлів там більше немає.

– С-Світлано, не буди наші інстинкти, – зашипів знову Шанліс.

– Ох ... інстинкти, – пробурмотіла я, відчуваючи, як зволожилися трусики, і спробувала розвернутися, відразу ж потрапляючи в капкан ласкавих обіймів.

– Попалася! – Задоволено вигукнув Дарак, піднявши мене на руки і несучи до ліжка.

Так, нашу сім'ю однозначно не можна назвати зразково-показовою. Ми можемо сваритися, а потім бурхливо миритися. Можемо злитися і сміятися, не звертаючи ні на кого уваги. Ми не ставимо собі рамок, не заганяємо себе в якісь узвичаєні шаблони, а просто насолоджуємося життям. Тут і зараз, проживаючи кожен момент на повну котушку!

То що я там казала? Не про це я мріяла?

Ні, моя мрія точно здійснилася!

_

Кінець.

Дякую всім за те, що були поряд зі мною протягом усієї історії. Як би не було сумно, але на цьому все. Сподіваюся, історія не залишила вас байдужими. Чекатиму на ваші коментарі.

Від себе хочу подякувати всім, хто був поряд, ставив зірки, писав коментарі! Мені дуже приємно, що в мене є такі прекрасні читачі, як ви! Щиро дякую!