Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

189
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 100 101 102 ... 113
Перейти на сторінку:
ні, ми не маємо початку. Ми, баски, знаємо, хто ми є, і ким ми хочемо бути»). Обидва вони уособлюють потужні свідомості, сформовані відповідними типами пейзажів — кастільським і баскським: «О, видовище, яке можна побачити хіба що один раз у століття, видовище битви між двома Дон Кіхотами: Дон Кіхотом ламанчським і Дон Кіхотом біскайським, Дон Кіхотом рівнини й Дон Кіхотом зелених гір!»

Для Унамуно принципово важливо і показово, що, попри міць і силу характеру біскайця, у двобої перемагає Дон Кіхот. Цьому факту Унамуно надає особливого значення: на думку мислителя, це не просто бійка, в якій один індивід зазнає поразки від іншого, а двобій ідентичностей, у якому кастільське бере гору над баскським, хоча вищість першого над другим слід тлумачити не з расового, а з культурного погляду. Ці суперечності перетинаються і в долі автора «Життя…». Унамуно, так само кастільськомовний баск, завжди залишається чутливим до конфлікту мов у власній свідомості: рідної (баскської) і вивченої (кастільської) (згадаймо тут слова Ортеґи про те, що кастільська для Унамуно завжди залишається опанованою мовою). Прекрасно володіючи кастільською, Унамуно дотримується певної дистанції щодо неї, і це дає йому змогу гостріше за кастільців відчувати її внутрішню красу й парадоксальність. Від боротьби-діалогу мов Унамуно переходить до конфлікту ідентичностей, якого, очевидно, він остаточно так ніколи й не подолав: нове кастільське «я» мислителя, символізоване універсальним образом Дон Кіхота, наражається на спротив його баскського «я», успадкованого з дитинства. «Його пам’ять фіксує ці коливання як суперечності, — зазначає Хуарісті. — І, врешті-решт, оскільки немає іншої ідентичності, крім пам’яті, він із викликом будуватиме свою ідентичність на самому принципі суперечності»[173].

Тому Унамуновий коментар двобою біскайця з Дон Кіхотом варто розглядати в контексті спроб мислителя розв’язати проблему своєї власної та, ширше, іспанської національної ідентичності. У такій перспективі начебто випадковий персонаж Сервантесового роману підноситься до рівня символу людини, яка зі стану місцевої закритості виходить у світ широкої іспанської (кастільськомовної) культури. Унамуно у своєму есе прямо закликає всіх басків плекати свою гідність, але водночас вивчити кастільську мову: він стверджує, що це не означатиме повного заперечення їхньої самобутності, а натомість гарантуватиме духовні передумови для її розвитку. За парадоксальною логікою Унамуно, розмовляючи кастільською мовою, вони змінюватимуть її зсередини, аби зробити її засобом вираження своєї національної неповторності. Перейшовши на кастільську, вони не тільки не втратять себе, а й дістануть нові культурні можливості для того, щоби реалізувати власну національну унікальність, — і їх почують в усіх кутках світу: «Водночас навчіться одягати ваші думки в мову культури, розлучившись із тисячолітньою мовою наших батьків; негайно спішімося з того мула, і наш дух, дух нашої породи, почне обертатися в цій мові, в мові Дон Кіхота, почне обертатися в усіх світах, як уперше обернулася навколо Земної кулі каравела нашого Себастьяно Елькано, могутнього сина нашої провінції Ґетарії, сина нашого Біскайського моря».

Отже, в Унамуно Дон Кіхот — кастільський рицар, оновлений культурний герой, породжений ґрунтом і способом життя Ла-Манчі. Він постає центром духовного тяжіння, навколо якого з різноманітних національних складових має утворитися єдина кіхотистська іспанська нація. «Іспанськість» в Унамуно тотожна кастільському як синоніму невичерпної духовної традиції, що, однак, не означає заперечення своєрідності й життєвої важливості інших «периферійних» культур. Унамуно також далекий від ідеалізації самої Кастілії — тут доречно пригадати критику кастільської провінційності й заздрісності, репрезентованих у «Житті…» образом саламанкського бакаляра Самсона Карраско.

Кастілоцентристське звучання есе Унамуно посилюється тим, що образ Дон Кіхота в есе подано в традиційному ряду кастільськомовних діячів іспанської культури: Сіда, героїчних персонажів Романсеро, містиків Хуана де ла Крус і Святої Терези Ісусової, героїв іспанської класичної літератури Середньовіччя й Золотого віку, державного діяча часів Католицьких Королів графа де Аро, дона Педро Фернандеса де Веласко, конкістадора Франсіско Пісарро та інших. Не заперечуючи значення «Життя Дон Кіхота і Санчо» як одного з ключових філософських творів Унамуно, слід зауважити, що суто філософський шар у цьому творі неможливо відділити від національної проблематики, адже посилання на «хвороби Батьківщини» разом із риторикою національного відродження відіграють важливу роль у тексті есе.

Цитати, які містять кастілоцентристську образність, розвивають і конкретизують рицарсько-містичний ідеал, що його накреслив Унамуно, як у загальнофілософському, так і в націоналістичному планах. Зокрема Свята Тереза, за Унамуно, постає такою самою прихильницею «рицарських романів», як і Дон Кіхот. Автор коментарю закликає читача взяти її життя за приклад і не милуватися вчинками Христа, а повторювати їх. Вона, як і Дон Кіхот, уособлює тип природного господаря, якому від Бога визначено покликання вести за собою людей і будувати храми. Писання і життя Святої Терези Авільської слугують обґрунтуванням принципів святого безумства і нехтування земною любов’ю заради шлюбу з Богом, надихають на ресакралізацію життя на основі рицарсько-містичної аскези. Під впливом візій Святої Терези Унамуно остаточно перетворює Дон Кіхота на антикуртуазного лицаря, якого приваблює не еротичний ритуал, а лише високий творчий ідеалізм.

Не менш важливими для розвитку рицарсько-містичної риторики в Унамуно є посилання на інших героїв кастільськомовної культурної міфології. Коментуючи епізоди з левом (розділ XVII другого тому), Унамуно називає Дон Кіхота «новим Сідом Кампеадором» — оцінка знакова, зважаючи на культ Сіда як найвищого втілення кастільського рицарського героїзму й громадянського обов’язку, створений кількома поколіннями іспанських інтелектуалів кастілоцентристського спрямування. Сехисмундо з драми Кальдерона «Життя — це сон» оголошено ще одним духовним братом Дон Кіхота, оскільки обох персонажів об’єднує відчуття життя як чогось мінливого: «Бідолашний Дон Кіхот! Переступаючи через свій смертний поріг, у світлі смерті він зізнається й проголошує, що його життя було тільки сном божевілля. Життя — сон! Таким був останній висновок, остання істина, до якої в годину своєї смерті дійшов Дон Кіхот, і тут він зустрівся зі своїм братом Сехисмундо». Духовно близьким до Рицаря Сумного Образу, за Унамуно, є оспіваний своїм сином Хорхе славетний рицар Родріґо Манріке, який смерті зумів протиставити своє добре ім’я і славу в нащадках.

Отже, в Унамуновому коментарі історії Дон Кіхота рицарсько-містична риторика, що виражає принципи абсурдної віри, проростає кастілоцентризмом, і навпаки, кастілоцентристська образність підноситься до рівня загальнолюдської, національної й особистісної релігії. Завдяки цьому Унамуно вдається зробити з комічного персонажа архетип кастільського рицарства — «ікону іспанського націоналізму»[174] (вислів Фокса). Пізніше національно свідомі іспанські інтелектуали у своїх творах намагатимуться розвинути таке прочитання роману Сервантеса або заперечити його, але Унамунів «переказ» історії Рицаря Сумного Образу виявився настільки переконливим, що його донкіхотівський міф і досі залишається живим референційним полем у націоналістичному дискурсі іспанської культури.

Проте «Життя…» виявляється занадто нетрадиційним філософським трактатом,

1 ... 100 101 102 ... 113
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя Дон Кіхота і Санчо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя Дон Кіхота і Санчо"