Читати книгу - "На землі кленового листу, Левко Лук'яненко"

що не дотрималася слова, яке дала мені 1989 року в Німеччині. Я казав тоді шановній пані, що в Україні виникла когорта надійних патріотичних політиків. Вони здобули досвід боротьби в тюрмах та сучасних українських умовах. Знають добре методи роботи чекістів і вміють відстоювати інтереси України. У вас, сказав я, такого досвіду немає. У вас інший досвід. Ваш досвід варто вивчати і все краще з нього запозичати, але він формувався попереднім поколінням півсторіччя тому. Наш досвід формувався й формується в умовах теперішньої Російської імперії і нинішньої боротьби з нею українських патріотів. Головне, що я прошу, — це не переносити вашої затятої боротьби з мельниківцями в Україну. Ваші суперечки з приводу подій п’ятдесятирічної давнини абсолютно байдужі для нас, але вони не байдужі для московської імперії як спосіб роз’єднувати українські національно-визвольні сили.

Розмова з панею Славою Стецько в цьому дусі тривала довго. Врешті вона чітко й однозначно обіцяла мені не переносити в Україну своїх суперечок з мельниківцями.

До речі, десь приблизно за три тижні того ж 1989 року в Парижі відбулася подібна розмова з провідником Організації українських націоналістів (мельниківців) Миколою Плав’юком. І в нього я теж узяв слово, що вони не переноситимуть своїх суперечок з бандерівцями в Україну.

Події наступних років показали, що вони не втрималися від створення в Україні своїх окремих організацій.

* * *

Забігаючи трохи наперед, розкажу, як розвивалися події далі.

У Києві за рішенням Президії Верховної Ради при міністерстві внутрішніх справ з участю СБУ була створена Комісія з вивчення історії ОУН — УПА. Коли мене про це повідомили, я написав листа з пропозицією включити до складу Комісії керівників діаспорних політичних партій або їхніх представників. Назвав прізвище Миколи Плав’юка — особи, що, без сумніву, могла б бути корисною для Комісії.

У зв’язку з цією Комісією постало питання про архів ОУН — УПА. На зустрічі з Плав’юком ми докладно обговорили проблему. За кордоном у багатьох місцях за повоєнний період зібрано велику кількість надзвичайно цінних документів про різні сторони життя і боротьби українців за незалежність України й за своє виживання. Прикладом може бути Оттава, де в державному архіві (яким, до речі, керує українець) є великий український фонд.

Зійшлися ми на думці, що становище в Україні поки що непевне: в різних установах багато російських шовіністів, і вони просто спалять або погноять документи часів боротьби за волю. Отже, за сучасних умов передавати архіви в Україну не можна. З іншого боку, щоб сприяти переосмисленню нашої національної історії і прозрінню, діаспорні архівні документи в науковий обіг запустити необхідно. Для цього є спосіб — передавати в Україну не оригінали, а копії.

На мою пропозицію про доповнення Комісії керівниками (або їхніми представниками) діаспорних політичних партій хутко отримав відповідь. Мені дякували за пропозицію і висловили згоду включити до Комісії відповідних людей.

Тим часом становище в Україні ускладнювалося: економічна криза поглиблювалася, масово розкрадалося народне добро, поширився економічний бандитизм, життєвий рівень народу різко впав і на масовому народному розчаруванні й песимізмі зростали і чимраз вище підіймали голови три комуністичні партії. Комісія, навіть не почавши вивчення історії ОУН — УПА, припинила свою роботу.

Верховна Рада саморозпустилася й призначила вибори на березень 1994 року.

30 липня я з дружиною, Іриною, Ганнусею та Шандрук з сім’єю виїхали до Торонто.

Увечері в Торонто я з Шандруком з одного боку та пани Буйняк, Окіп’юк, Романишин з ОУН (бандерівці) з другого у кредитній спілці «Будучність» обмінялися думками про становище в Україні та способи співпраці у виборчій кампанії. Бандерівці визнали, що пані Слава Стецько і свіжоспечений Конгрес українських націоналістів (КУН) — це їхня організація. Висловивши надію, що Українська республіканська партія і КУН домовляться про спільну тактику у виборах. Така зустріч з офіційним керівництвом канадських бандерівців була першою. Характером досягнутого взаєморозуміння ми з Шандруком були задоволені, дарма що питання про матеріальну допомогу залишалося відкритим. (Схоже було, що канадці допомагатимуть тільки КУНу).

Через півроку вже в Україні виявилося на практиці, що в абсолютній більшості виборчих округів КУН не зміг узгодити спільних з УРП (чи будь-якою іншою партією) кандидатів у депутати, в результаті чого провів до Верховної Ради тільки сім своїх членів.

Посольські клопоти

Усі ці місяці посольство працювало напружено й ініціативно. Особливо мене радував Шандрук. Паралельно з основною роботою він з допомогою діаспори випускав англомовний журнал під назвою «Українсько-канадський політичний і торговельний порадник».

У низці культурних заходів з пропаганди України в Канаді помітним явищем була участь посольства в молодіжному фестивалі в місті Чиоукутимі. Від посольства у фестивалі брав участь Веселовський.

На фестивалі кожна національна група представляла своє народне мистецтво. Українці Канади завжди брали активну участь у таких фестивалях, проте фестиваль 1993 року був особливий — уперше українці святкували як представники державної нації.

* * *

Пані Оксана Башук, яка нещодавно повернулася з України, провела зустріч з директором Міжнародного інституту комунікацій паном Аленом Гуром і поінформувала мене про останні події.

Міжнародний інститут комунікацій складається з представників засобів комунікації різних держав і раз на два роки проводить міжнародні конференції. На цих форумах обговорюють найновіші технології радіозв’язку, телебачення, використання космосу та багато інших цікавих проблем. Наші друзі, зокрема директор інституту пан Гур, з великою симпатією ставилися до молодої Української держави і робили все, щоб допомогти Україні. Наступна конференція, запланована на осінь 1993 року, мала відбутися в Мексиці. На попередніх зустрічах я пояснив панові Гуру, що в Україні економічна криза і нам важко буде сплатити вступний членський внесок та оплатити українську делегацію до Мексики. Пан Гур обіцяв зменшити витрати для українців. І справді, членський внесок зменшили до 2000 доларів і брали на себе оплату поїздки двох осіб з Києва до Мексики й назад.

Кращих умов і уявити було годі. Я написав листа міністрові зв’язку України панові Проживальському про доцільність вступу України до цього інституту і запропонував направити на конференцію одного технічного фахівця, а другою особою міг би бути дипломат з нашого посольства. Він перелетів би до Мексики за кошти посольства і в Мексиці забезпечив би переклад та дипломатичну допомогу технічному фахівцеві. По-друге, посольство могло б заплатити внесок України зі свого рахунку, отже, Україні вступ до Міжнародного інституту комунікацій та перша участь у конференції обійшлася б безплатно. Міністр відмовився, посилаючись на фінансові труднощі, які не можна буде здолати. Отак завжди буває: якщо не хочуть робити, то бояться труднощів. А вигода від