Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

вигнуті вони. Я пластом, немов покійники, лежала на землі, а, підійшовши до одного вишкіреного каменя, поклала руки йому на плечі й обійняла його. І так я блукала поміж каменів, поки посеред них мені не трапився круглий насип. Він був вищим за звичний, заввишки майже як наш будинок, схожий на перевернуту догори дном чашу, гладенький, округлий та зелений, на верхівці якого, немов стовп, стирчав камінь. Я стала видиратися вгору, але схили того насипу були настільки круті, що мені довелося спинитись, інакше я б скотилася донизу і, скоріш за все, вдарилась об камені й розбилася на смерть. Але мені так хотілося видертися на самісінький вершечок того великого округлого насипу, що я лягла на живіт і, чіпляючись руками за траву, почала потихеньку підтягуватись, поки не опинилася на його верхівці. Там я всілася на камінь і роззирнулася навколо. У мене було таке відчуття, немов я пройшла довгий-предовгий шлях й опинилася за сотні миль від рідної домівки чи навіть у якійсь іншій країні, чи в одній із тих дивних місцин, про які я читала в „Казці про Аладдіна“ і в „Тисячі та одній ночі“. Немов після далекого плавання, що затягнулося на роки, я знайшла інший світ, якого ніхто раніше не бачив і нічого про нього не чув. Немов я піднялася в небо й потрапила на одну з тих зірок, про які я читала, де все мертве, холодне й сіре, де немає атмосфери і не віє вітер. Я сиділа на камені і дивилася навсібіч, і вгору, і вниз, і знову довкола себе. Я уявляла, що сиджу на самісінькій верхівці вежі посеред великого безлюдного міста, і навколо не було нічого, крім сірих каменів на землі. Я більше не розрізняла їхніх обрисів, та бачила, що вони лежать розкидані аж ген до небокраю, і коли я дивилася на них, мені здавалося, що вони утворюють певні візерунки, форми та фігури. Та я знала, що це неможливо, адже багато з них виростали прямо із землі, зрощені з підземним камінням, і, глянувши знову, я не бачила нічого, крім маленьких кіл усередині великих, пірамід, і склепінь, і шпилів, що неначе кружляли навколо того місця, де я сиділа, і що довше я на них дивилася, то чіткіше бачила великі кам'яні кола, що все більше розросталися. Я так довго не відводила від них погляду, що вони, здавалося, почали рухатись і оберталися, як гігантське колесо, всередині якого я також оберталася. У мене почало наморочитися в голові, і все наче заволокло туманом, утративши чіткі обриси. Я побачила слабкий проблиск блакитного світла, і камені немов почали вистрибувати, танцювати й крутитися, кружляючи довкола мене. Мене знову охопив страх, і, скрикнувши, я зіскочила з каменя, на якому сиділа, і звалилася додолу. Піднявшись, я з радістю побачила, що камені знову лежать нерухомо, тож я сіла на траву, з'їхала по насипу вниз і попрямувала далі. Я до запаморочення танцювала той чудернацький танок, що й камені, і від радості, що роблю все правильно, я не припиняла танцювати і співати чудернацьких пісень, які самі виникали у мене в голові. Врешті я спустилася до підніжжя великого гладкого пагорба, де більше не було каменів, а стежка знову пірнала у темні хащі видолинка. Крізь них було так само нестерпно пробиратися, як і крізь ті хащі, що на узвишші, але тепер мені було байдуже до того, бо мене переповнювала радість, що я змогла відтворити той чудернацький танок, який я вгледіла там, серед каменів. Я продиралася крізь кущі, висока кропива боляче жалила мені ноги; мене дряпали гілля й колючки, та я не заважала на те, а лиш сміялась і далі співала. Потім я вибралася з тих хащ в усамітнену долину, невеличку таємну місцину, схожу на темну дорогу, якою ніхто не ходить, тому що вона дуже вузька, глибока й оточена дрімучим лісом. Там, з крутого схилу, над нею нависають дерева, і росте папороть, що на відміну від мертвих, коричневих заростей на пагорбі, не втрачає зелених барв навіть узимку і має солодкий, густий аромат, схожий на той, що сочиться з ялин. Тією долиною біг невеличкий струмок, такий тоненький, що я завиграшки могла його переступити. Я зачерпнула долонями води, щоб напитися, і вона смакувала як світле, золотисте вино. Вона іскрилась і нуртувала, пробігаючи по красивих червоних, жовтих і зелених камінцях, через що здавалася живою і різнобарвною. Випивши воду, я зачерпнула ще, та все ніяк не могла напитися, тож я лягла і, нахиливши голову, стала пити просто з потічка. Так вона здавалася ще смачнішою, маленькі хвильки накочувалися, торкалися моїх вуст, немов цілуючи мене, а я сміялася і знову пила воду, уявляючи, що в тому струмку живе німфа, така, як на старовинній картині у нас вдома, й цілує мене. Низенько схилившись до води і ніжно приклавши до неї вуста, я прошепотіла німфі, що повернуся. Я була переконана, що то — незвичайна вода, бо мені стало так радісно на душі, коли я звелася на ноги й рушила далі. Я знову танцювала, йдучи долиною вгору, попід навислими пагорбами. А нагорі переді мною раптом постав високий крутий схил, геть як мур, і, крім тієї зеленої стіни та неба, там більше нічого не було. Я подумала: „...нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь“. Мені здалося, що я справді дісталася одвічного кінця світу, тому що те місце скидалося на кінець всього, немов за його межами не було нічого, крім царства Вуур, куди летить світло, коли воно гасне, й тече вода, що випаровується під сонцем. Я почала згадувати той довгий-предовгий шлях, який я здолала, як я натрапила на потічок і пішла слідом за ним, продираючись крізь кущі та тернисті хащі, й темні ліси, повні повзучих колючих рослин. Як я заповзла в тунель під деревами і пробиралася через чагарники, і бачила сірі валуни, й сиділа посеред них, поки ті не пустилися в танок, а тоді пішла повз сірі камені, спустилася з пагорба крізь колючі хащі й пішла темною долиною, і блукала я довго-предовго. Я думала, як мені тепер дістатися дому, якщо я взагалі знайду стежку назад, і якщо мій дім ще був на місці, а не перетворився з усіма його мешканцями на сірі камені, як у казках „Тисячі і однієї ночі“. Я сіла на траву й замислилася, що мені робити далі. Я стомилась, і від довгої ходьби у мене пекли