Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

Франції — аж на небачені 33%. Цей неабиякий сплеск народжуваності на континенті, де основним демографічним показником із 1913 року була передчасна смерть, мав дуже суттєві наслідки. Великою мірою (більшою, ніж багато сучасників могли передбачити) тут народжувалася нова Європа.

Частина друга

Добробут і його побічні ефекти:

1953–1971

Розділ 8

Політика стабільності

Для більшості людей мало бути очевидним, навіть до того, як це підтвердила Друга світова війна, що час, коли європейські нації могли сперечатися між собою за світове лідерство, безнадійно залишився в минулому. Європі більше нічого шукати в цій справі, а будь-який європеєць, який усе ще жадає влади над світом, має стати жертвою відчаю чи насмішок, як усі ті Наполеони в психлікарнях.

Макс Фріш (липень 1948 року)

Європейці не виконали своєї частини через те, що тут дислоковані наші війська. Вони не хочуть іти на таку жертву — надавати військових для власної ж оборони.

Двайт Ейзенгавер

Головним аргументом проти володіння французами ядерною зброєю було те, що в такому разі німці теж захотіли б її мати.

Джон Кеннеді

Розумієте, угоди — це як дівчата чи троянди: вони тривають, доки тривають.

Шарль де Ґолль

Національний характер спроможні сформувати самі лише політичні інститути.

Мадам де Сталь

У своєму хрестоматійному дослідженні про зростання політичної стабільності в Англії на початку XVIII століття англійський історик Джон Гарольд Плам писав: «Є таке народне уявлення, початок якому загалом поклав Берк та історики ХІХ століття, що політична стабільність зростає повільно, як корали; що це результат часу, обставин, розсудливості, досвіду, мудрості, який повільно накопичувався століттями. Я вважаю, що складно знайти щось більш далеке від істини. […] Періоди політичної стабільності, коли вони трапляються, у суспільстві настають доволі швидко — так раптово, як вода перетворюється на лід»[166].

Щось подібне сталося, цілком неочікувано, у Європі в першій половині 1950-х років.

Від 1945 до початку 1953 року над європейцями, як ми вже знаємо, нависала тінь Другої світової війни та нервове передчуття третьої. У пам’яті державних діячів і громадськості все ще були свіжі спогади про провальне врегулювання 1919 року. Встановлення комунізму в Східній Європі гостро нагадувало про революційну нестабільність, яка запанувала після Першої світової війни. Празький переворот, напруга в Берліні та Корейська війна на Далекому Сході мали неприємну подібність до низки міжнародних криз 1930-х років. У липні 1951 року Західні союзники оголосили, що їхній «стан війни» з Німеччиною завершився, але в умовах «холодної війни», що швидко загострювалася, мирної угоди так і не уклали, а шанси на її появу були мізерні. Аналогічно ніхто не міг бути певний, що фашизм не зможе знову прорости на родючому ґрунті нерозв’язаного німецького питання або й деінде.

Зростання павутини міжнародних альянсів, інституцій та угод навряд чи могло гарантувати міждержавну гармонію. У світлі нагромадженого досвіду тепер нам зрозуміло, що з-поміж тогочасних інституцій Рада Європи, Європейська спільнота вугілля та сталі, Європейський платіжний союз і насамперед Організація Північноатлантичного договору були зародками нової і стабільної системи міждержавних відносин. Документи на кшталт Конвенції про захист прав людини, ухваленої Радою Європи в 1950 році, у наступні десятиліття набули довготривалого значення. Але на той час ці документи, як і ті установи, що їх розробляли, суттєво нагадували благонамірені, але приречені пакти та ліги 20-х років ХХ століття. Їхнім скептично налаштованим сучасникам можна пробачити те, що вони мало на них зважали.

Однак після смерті Сталіна й закінчення Корейської війни Західна Європа напівсвідомо перейшла в надзвичайну добу політичної стабільності. Уперше за чотири десятиліття держави західної половини континенту не воювали одна з одною і не перебували перед неминучою загрозою війни, принаймні між собою. Внутрішні політичні чвари припинилися. Усюди, крім Італії, комуністичні партії почали повільно відходити на політичний маргінес. А небезпека фашистського реваншу більше нікому не здавалася переконливою, окрім хіба що учасників комуністичних політичних з’їздів.

Своїм новонабутим благополуччям західні європейці завдячували непевностям «холодної війни». Те, що політична конфронтація перейшла на міждержавний рівень, а також подальша залученість Сполучених Штатів знизили вірогідність внутрішніх політичних конфліктів. Нерозв’язане німецьке питання, територіальні конфлікти між Югославією та Італією, майбутнє окупованої Австрії — усі ті політичні проблеми, які в попередні роки майже напевно призвели б до війни й насилля, наразі стримувалися і незабаром мали бути врегульовані в контексті конфронтації та переговорів Великих держав, до яких європейці могли мало що додати.

Німецьке питання залишалося відкритим. Навіть після того, як ущухла паніка 1950 року, а західні лідери визнали, що Сталін у найближчому майбутньому не збирається «створювати Корею» в Центральній Європі, сторони не наблизилися до порозуміння. Офіційна німецька позиція передбачала, що дві Німеччини, які постали в 1949 році, мають знову об’єднатися в єдину демократичну державу. Але до того часу, поки всі німці не змогли б вільно обирати, за якого політичного режиму вони хочуть жити, таке об’єднання було неможливе. Тим часом Федеративну Республіку (Західної) Німеччини необхідно було вважати представницею всіх німецьких громадян. Неофіційно американці — власне, як і західні європейці, — абсолютно не заперечували, щоб Німеччина залишалася розділеною на невизначений час. Як сказав Джон Фостер Даллес у розмові з президентом Ейзенгавером у лютому 1959 року, «на користь статус-кво можна багато чого сказати», але «публічно ми таку позицію не відстоюватимемо».

За іронією долі, радянська позиція була схожа. В останні роки свого життя Сталін продовжував дотримуватися офіційної радянської лінії, згідно з якою Москва прагнула возз’єднання Німеччини і навіть була готова визнати нейтралітет такої держави за умови, що він був би беззбройним. У низці дипломатичних нот, написаних навесні 1952 року, Сталін запропонував, щоб чотири союзники уклали Мирну угоду, метою якої було створення об’єднаної, нейтральної та демілітаризованої Німеччини, з якої пішли б усі окупаційні війська, а уряд обирали на вільних загальнонаціональних виборах. Історики критикували Вашингтон за те, що він не зміг зловити Сталіна на слові: то була «втрачена можливість» завершити «холодну війну» або принаймні знешкодити її найнебезпечнішу точку конфронтації.

Безперечно, правда й те, що західні лідери не поставилися до нот Сталіна надто серйозно й не захотіли змусити Радянський Союз виконати свої пропозиції. Виявилося, вони мали рацію. Радянські очільники й самі мало вірили у власні ідеї і не очікували, що американці, британці та французи справді виведуть свої окупаційні війська й дозволять нейтральній і