Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

неозброєній Німеччини піти у вільне плавання посеред розділеного континенту. Навпаки, Сталін та його наступники були не проти того, щоб на німецькій землі тривала американська військова присутність; на думку радянських лідерів того покоління, присутність американських військ у Західній Німеччині була однією з найпевніших гарантій запобігання німецькому реваншизму. Ризикнути відмовитися від неї варто було лише в обмін на демілітаризовану Німеччину під радянською парасолькою (заради цього Москва радо покинула б своїх східнонімецьких сателітів та їхню Демократичну Республіку), але ні на що менше.

Водночас за будь-яку ціну росіяни хотіли завадити ремілітаризації Західної Німеччини. Метою радянських демаршів було не досягнення згоди із Заходом щодо возз’єднання Німеччини, а відвернення перспективи її майбутнього переозброєння. Це питання американці порушили лише через п’ять років після поразки Гітлера, і спонукала їх до цього безпосередньо Корейська війна. Якщо Конгрес мав погодитись на вимоги адміністрації Трумена щодо збільшення військової допомоги за океаном, у такому разі американські союзники, зокрема німці, мусили зробити власний внесок в оборону свого континенту.

Коли у вересні 1950 року держсекретар США Дін Ачесон уперше розпочав переговори з Німеччиною та Францією про переозброєння Німеччини, Франція категорично виступила проти цієї ідеї. Вона підтверджувала всі їхні попередні підозри про те, що НАТО — аж ніяк не втілення твердого наміру Америки захисти східний фланг Франції, а просто троянський кінь для переозброєння Німеччини. Ентузіазму не виявляли навіть німці — із власних міркувань. Конрад Аденавер чудово розумів, яку можливість надають йому ці змінені обставини: Федеративна Республіка зовсім не збиралась хапатися за шанс переозброїтися і натомість мала намір зачекати. В обмін на внесок Німеччини в західну оборону Бонн збирався наполягти на повному міжнародному визнанні ФРН й амністії для німецьких воєнних злочинців, які перебували під арештом союзників.

Французи підозрювали, що подібну оборудку можуть укласти за їхніми спинами, тож випередили подальші обговорення воєнного внеску Німеччини в НАТО власною контрпропозицією. У жовтні 1950 року Рене Плевен, французький прем’єр-міністр, запропонував створення Європейської оборонної спільноти — за аналогією з Планом Шумана. Окрім Асамблеї, Ради міністрів та Суду, ця Спільнота повинна була мати власні Сили європейської оборони (СЄО). Американцям, як і британцям, ідея не сподобалася, але вони погодилися пристати на неї як на другий варіант розв’язання проблеми оборони Європи.

Договір про Європейську оборонну спільноту (ЄОС) було підписано 27 травня 1952 року разом з іншими супровідними документами, які підтверджували, що щойно всі країни-підписанти ратифікують Договір, США та Британія почнуть повноцінно співпрацювати із СЄО, і військовій окупації Німеччини настане кінець. Саме цю угоду безуспішно намагався зірвати Радянський Союз своїми пропозиціями Мирного договору, який мав би демілітаризувати Німеччину. Західнонімецький Бундестаг ратифікував Договір у травні 1953 року, а за ним — і країни Бенілюксу[167]. На черзі лишилася тільки французька Національна асамблея, і Західна Європа отримала б щось на кшталт європейської армії, яка складалася б з інтегрованих та об’єднаних національних контингентів включно з німецьким.

Утім французи все одно були незадоволені. Як влучно зауважила Жанет Фленнер у листопаді 1953 року, «для Франції загалом проблема Сил європейської оборони — це Німеччина, а не Росія. Власне, як і для Америки». Вагання французів дратували американців. На засіданні Північноатлантичної ради в грудні 1953 року Джон Фостер Даллес, новопризначений держсекретар Ейзенгавера, погрожував «болісним переглядом» американської політики, якщо Європейська оборонна спільнота провалиться. І хоч План Плевена був дітищем французького прем’єр-міністра, суспільна дискусія виявила масштаб неготовності Франції миритися з переозброєнням Німеччини за будь-яких умов. Ба більше, пропозиції щодо переозброєння Німеччини та європейської армії не могли надійти в гірший час: у В’єтнамі французька армія зазнавала поразки й ганьби, а новий французький прем’єр-міністр П’єр Мендес-Франс розважливо заявив, що було б нерозсудливо ризикувати майбутнім свого хиткого коаліційного уряду заради непопулярного наміру переозброїти ворога держави.

Відповідно, коли Договір про Європейську оборонну спільноту нарешті надійшов до Національної асамблеї на ратифікацію, Мендес-Франс не став робити з цього питання довіри уряду, і 30 серпня 1954 року, із 319 голосами «проти» і 264 голосами «за» Договір було провалено. Так закінчилася ідея Європейської оборонної спільноти, а водночас — і перспектива переозброєння Німеччини у складі європейської армії. У приватній розмові з бельгійським міністром закордонних справ Полем-Анрі Спааком та прем’єр-міністром Люксембургу Жозефом Бешем Аденавер у відчаї пояснив поведінку Мендеса його «єврейським походженням»: за словами німецького канцлера, пристаючи на бік французьких націоналістичних настроїв, він буцімто перебирав міру в особистому реванші. Сам Мендес пояснював провал ЄОС більш переконливо: «У Європейській оборонній спільноті було забагато інтеграції та замало Англії».

Європейці та їхній американський союзник повернулися туди, звідки почали. Але тепер обставини були геть інші. Завершилася Корейська війна, помер Сталін, НАТО перетворилося на старожила міжнародної арени. Французам вдалося успішно відтермінувати проблему європейської оборони на певний час, але вони не могли відкладати її розв’язання на довше. Упродовж кількох тижнів після того, як Національна асамблея проголосувала проти ЄОС, західні союзники — США, Британія та Франція — двічі зустрічалися на поспіхом організованих конференціях у Лондоні й Парижі. З ініціативи британського міністра закордонних справ Ентоні Ідена було нашвидкуруч ухвалено низку пропозицій[168] — так звані Лондонські угоди, підсумком яких став Паризький договір. Ці документи мали закласти фундамент європейської оборонної політики на наступні пів століття.

Щоб вирішити проблему «браку Англії», Іден запропонував забезпечити постійну присутність британських сил (чотирьох дивізій) у континентальній Європі (уперше з часів Середньовіччя). Брюссельський договір 1948 року мав лягти в основу Західноєвропейського Союзу, до якого повинні були приєднатися Німеччина й Італія (хоча, як ми пам’ятаємо, Договір 1948 року уклали з неприхованою метою взаємного захисту від Німеччини). Натомість французи мусили погодитися на те, щоб Федеративна Республіка отримала армію чисельністю не більше пів мільйона осіб, а Німеччина увійшла б до НАТО як суверенна держава[169].

Якби ці угоди були ратифіковані та набули чинності, окупаційному ладу в Німеччині настав би кінець, а західні союзники фактично б уклали офіційний (хоч не проголошений) мир зі своїм колишнім ворогом. Союзницькі війська залишилися б у Федеративній Республіці на варті проти німецького реваншизму, але в межах європейської присутності та за взаємною згодою. Французи були далекі від одностайності у схваленні цих нових планів, однак, власноруч покінчивши зі своїми ж альтернативами, були неспроможні їх оскаржувати, хоча за Договором 1954 року Західна Німеччина й отримала набагато більші переваги, ніж визначав План Плевена. Уже не вперше в історії міжнародних суперечок щодо Німеччини Франція сама собі шкодила. Відповідно підтримка Паризького договору з боку Франції була, м’яко кажучи, неоднозначна. Коли 30 грудня