Читати книжки он-лайн » Фантастика 🚀🪐👽 » Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк

Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

23
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 100 101 102 ... 134
Перейти на сторінку:
Захарові брови. Він мало дім не спалив. Від теки лишилася тільки купа чорного попелу. А наступного ранку він виявив на кухонному столі… картонну папку. Оту саму, в кавових плямах. Наче нічого й не сталося. Тільки тепер у ній не було ніяких журналів. Натомість течка була напхана якісними кольоровими знімками обгорілих тіл Льоні та його дружини.

Він палив її тричі. Щоразу течка горіла так, немов розчахувалася брама пекла. Але зранку знову чатувала на нього на столі. Аж поки Захар не додумався якось викинути її в річку…

— Передумали? — замість «алло» мовив незнайомець, коли Захар зателефонував йому після зустрічі в «Мінотаврі».

— Що ви хочете взамін? — запитав він. — Що ви хочете, щоб папка більше не поверталася?

— Послугу. Одну невеличку послугу.

Розділ 50

Троє життів Гали Приходько

Андрій пішов у вбиральню. Субота й Оксі мовчки сиділи за порожнім столом. Вона відчужено дивилася у вікно. День напрочуд швидко згас і крізь шибки «Мінотавра» вже зазирали сизі зимові сутінки. Десь неподалік гудів роторний снігозбирач — Захар доводив до кінця почату роботу. Субота не зводив із Оксі очей. Вона була прекрасна у своїй аристократичній блідості. Поліцейський здивовано зауважив, що навіть сукня в засохлих брунатних плямах її не псує. От хіба що ідіотська хустинка зайва. Наче обривок ланцюга на шиї пса, що зірвався з прив’язі.

— Той-во… Слухай… — почав Субота, і вуха його спалахнули. — А тобі реально нравицця, коли грубо…

— Що? — Оксі аж подумала, що не те почула.

— Ну коли тебе Арсен… Я дивився й не міг понять, чи ти од болю кричиш, чи од удовольствія… — дільничний помітно розтягував слова, його добряче розвезло. — Мені даже хотілося тебе защитить…

На його обличчі вигравала п’яна напівусмішка.

— Віталік! Перестань! Господи, який же ти гидотний! Хотілося йому… Защитить…

— Просто той-во… Єслі нравицця, ти скажи… А може, тобі не нравицця, а просто діваться нема куди…

— Субота! — вигукнула Оксі, і кілька людей озирнулися на них. — Стули пельку!

Не надто й знітившись, Субота із задоволенням обмацував Ксенію масним поглядом — від подолу сукні до чорних кучерів волосся. І будь-хто побачив би, що відображення Ксені в очах дільничного — оголене.

— А чого ти не сказала йому про папку? — запитав він.

— І що сказати?

— Що то не просто папка! Ти ж знаєш! Чо’ мовчиш? Як він мені не вірить, то чо’ ти не скажеш!

— Бо це просто папка, — вочевидь перекривляючи Суботу, грайливо відповіла Ксеня.

— Що в ній було, коли ти її знайшла?

Ксеня раптом перелякано відсахнулася, наче Субота примудрився проникнути в її таємниці, значно інтимніші за ті, які можна довідатися вночі під вікнами їхньої спальні.

— Іди проспися, Віталік!

— І кстаті, чого вона вже не в тебе, га? Куди ти її поділа?

— Віталік! — в очах Оксі зблиснула лють. — Я не випитувала в тебе тих твоїх таємниць! Ти сам почав розповідати!

— А це того, Ксюшечка, шо я не строю із себе целки, як ото нєкоторі! А ти щитаєш, що лучча за всіх? І боїшся, що Андрюха взнає, яка ти на самому ділі гнила? Він понравився тобі, я ж бачу…

— Заткнися!

— Крепкий хлопець, ге? — не вгавав Субота. — Ого-го, як може руку викрутити!

Здавалося, вона зараз зацідить йому. Та Ксенія лише нервово посмикувала ногою.

— Чого ти від мене хочеш?

— Шоб ти перестала брехати, Оксі! Шо було в папці?

Вона пригадала, як уперше розв’язала шворки на старій картонній течці, що якось опинилася на столі в ординаторській. Як кава вислизнула з рук, розляпуючись по столу… Як запирала халат у мийниці…

— Не твоє діло! — прошепотіла Ксенія. — Розкажи мені краще про послугу, як такий чесний! Що ти натворив, Віталік?

Він втупився в неї пустим каламутним поглядом. Ксенія намагалася розгледіти щось у Суботиних очах, коли він п’яно хитнувся на стільці й радісно промовив:

— О! Андрюха йде!

Субота підвівся, помітно коливаючись. Підійшов Андрій і підозріливо поглянув на них:

— Чого це ви такі? Погризлися чи що?

— Я вопше нипричому! — обурився дільничний і непевно поваландався до виходу.

Субота — вирубався. Усю дорогу бурмотів щось про Арсена. Щось штибу «торбу на голову — і признається, як миленький». Прийшов, оперся на стіл, прокричав щось на кшталт «фігасє я п’яний!», обвалився у своє крісло, наче йому по голові навернули. І застиг із роззявленим ротом, наче помер.

— Гей-гей! Чого це ти? — Андрій кинувся до нього.

Той не рухався, але дихав глибоко і рівно. Андрій притиснув пальці до його шиї — пульс нормальний.

— Віталік! Віталік, прокинься!

— Можеш не старатися, — байдужо озвалася Оксі.

— Як так «не старатися»? Та скільки він там ви… — здогад обірвав його думку на півслові. Він раптом пригадав дивні, ніби занадто складні рухи Ксюшиних рук, коли вона розливала в «Мінотаврі» горілку. — Ти?!

— Та ясно, що не ти! Розвісив вуха… Чувак тобі сам в убивстві зізнається…

— Що ти йому підсипала?!

— Хлоральгідрат. З алкоголем — просто пісня! Ходімо.

— Куди іти? Оксі, що ти накоїла?

— Та все нормально. Це не небезпечно. Я чоловікові регулярно спокійні вечори влаштовую.

— Вирубаєш чоловіка снодійним?

— Чого це вирубаю? Пару крапель. До того ж він не бухає, як оце опудало. Ходімо, розповімо все мерові. Нехай вирішує, що робити з цим гівнюком.

— Це не він! Як ти досі не зрозуміла — якщо він сидів за столом за пів години до вбивства Христини, він не може бути причетний!

— Чого це не може! Вийшов із‑за столу, вбив і знову за стіл повернувся. Чи ти вважаєш, що апетит би пропав?

— А як же ж… Ти подумай краще — це ж майже одночасні події: він підвівся з-за столу, коли вона вже мала іти до площі!

— Це якщо він не пішов із дня народження на двадцять хвилин раніше. Наприклад, перевідати свою полонянку. А вона втекла. А може, втекла — і він через це зірвався зі святкування. Може, в нього там сигналізація!

— Так тепер ми тим більше нічого не довідаємося, тому що ти накачала його, і він спить!

— Ми вже все довідалися! Питання лише в тому, повісити виродка відразу чи — коли прокинеться!

— Якщо це він — ми могли дізнатися, де дитина…

— Якщо і була якась дитина, то її вже немає! — гірко проказала вона. — Ми повинні зупинити чудовисько, поки воно не вбило ще когось.

— Тільки ти замість цього хочеш дати натовпові козла-відбувайла, щоб урятувати справжнього звіра!

— Ти про що це кажеш?..

— Про твого чоловіка! Про міцного спортивного хлопця з обсесивно-компульсивним розладом.

1 ... 100 101 102 ... 134
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"