Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

Про того, хто вже вбивав і може вбити ще, тому що чужі страждання дають йому задоволення.

— Що ти мелеш?

— А що в тебе на шиї, Оксі? Що там під хустиною?

— Це нікого не стосується! — вона ступила до дверей, але він — перекрив їй дорогу і міцно взяв за лікоть.

— Пусти!

Замість цього він спритно взявся за вузол й одним швидким рухом зірвав хустину.

Усе, як на світлині з теки. Тільки видно, що минуло більше часу. Він легенько сіпнув її до себе і відгорнув волосся, щоб подивитися на її шию ззаду. Туди, де по обидва боки хребта лишилися два ряди лілових правильної форми овалів. Сліди від пальців.

— Він душив тебе, — мовив Андрій, і зціпив зуби, відчуваючи, як усередині заклекотіла киплячою олією лють, що підступала до горла.

— Це не він! — вириваючись, вигукнула Ксенія.

— І не просто схопив за шию, а хотів удушити, — Андрій наче випльовував кожне слово. — Це видно по слідах на шкірі: втискав великі пальці в горло, щоб ти перестала дихати — обома руками, щосили…

— Перестань! Це не він!

— А хто?!

Вона мовчала.

— Оксі! Арсен намагався тебе вбити! І якщо тобі начхати на себе, подумай, що він коїть з іншими!

— Це! Не! Він!!!

Вона видерла хустину з його рук і кулею вилетіла надвір.

Андрій на мить розгубився. Злість стугоніла в скронях, спонукаючи діяти.

— Віталік! — Андрій кинувся до Суботи і заходився його термосити. — Віталік, прокидайся! Віталік, убивця — Арсен! Прокинься!

Той щось пробурмотів і захропів. Андрій зацідив дільничному лункого ляпаса. Той скривився і зарюмсав, як дитина, але не прокинувся.

— Чорти б тебе забрали…

Тоді Андрюха обнишпорив кишені дільничного і вицупив телефон.

— Віталік! — він знову потрусив поліцейського. — Який код? Віталік, який код на телефоні?!

Але той спокійнісінько собі спав. Андрій кинув мобільник на стіл і замислився, закусивши губу. Що робити…

Грюкнули двері.

— Передумала? — Андрій навіть не озирнувся.

— Ви тут! Слава Богові!

Він підхопився й здивовано витріщився на Галу, що стояла за його спиною.

— Ви?

— Я шукала вас у готелі. Стукала в усі номери…

— Мене? — пришелепкувато повторив він. — І навіщо ж…

— Я згадала! — сказала вона і раптом заплакала. — Я згадала! Я згадала…

Притиснувши долоні до обличчя, Гала зайшлася гучними схлипами.

— Господи, та що? Що ви згадали?

— Благаю вас, — вона раптом вчепилася йому в руку мокрими від сліз пальцями. — Благаю! Поможіть знайти мою донечку!

Десь під землею в нескінченних багаторівневих катакомбах прокинулася маленька дівчинка, що мала деякі особливості сприйняття. Тут, де роль світла виконувала та ж таки пітьма, просто розбавлена скупим світінням під стелею однієї з кам’яних зал, Надя спала і прокидалася без усілякого зв’язку зі зміною дня і ночі нагорі.

Зараз вона прокинулася через гуркіт бляшанки, що покотилася підлогою. Надя знайшла їх цілий рятівний ящик. Вона навчилася бити бляшанкою об стіну, аж доки покришка відкривалася настільки, що можна було пити бульйон (Надя подумки казала «супчик»). Першого разу їй здалося, наче наїлася від пуза кількома ковтками. Та кожного наступного разу «супчик» чимраз менше тамував голод. Їй страшенно хотілося дістати те, що бовталося всередині банки, якщо нею потрусити. Та хоч як стукала тими банками об стіни та підлогу, нічого не вдавалося.

Аж ось загриміла бляшанка, і вона прокинулася. У слабкому неясному світінні її очі давно навчилися відрізняти відтінки пітьми, і вона легко могла вирізнити темні рухомі плями щурячих тіл. Дівчинка скочила. Вона ще пам’ятала, як одна вкусила її уві сні, і боялася наближення цих дрібних метушливих тіней. Хоча останнім часом вони майже перестали на неї зважати — щурів дужче цікавили бляшанки, із яких Надя випила «супчик». Вони частенько ганяли їх по підлозі, як ганяють м’яча дворові дітлахи.

От тільки зараз їхня метушня була якась незвична — ціла зграя тіней металися по підлозі, оскаженіло накидаючись на банку.

Плесь! Плесь-плесь!

Щури давно вже не лякалися її плескання. Вони ще гучніше застукали консервною бляшанкою. До Надиного носика долинув приємний і напрочуд сильний запах «супчику», і дівчинка подумала, що пацюки зуміли відкрити нову непочату банку. І зараз розіллють або вип’ють весь її «супчик». Пронизливо верескнувши, Надя побігла просто в скупчення метушливих тіней. Щури налякано відскакували і знову несамовито кидалися до банки, аж ось Надя пхнула її, кілька тіней кинулися врозтіч, вона вхопила бляшанку і відбігла якнайдалі від пацючого кишла. А ті кинулися до місця, де лежала банка, і почали битися за право вилизувати жирні плями.

Надя обережно обмацала банку. Пальцями відчула гострі, нерівні бляшані краї, що обрамлювали чималу дірку. Таку велику, що Надя змогла запхнути всередину пальчики й витягла запашний соковитий шматок чогось такого неймовірно смачного, аж голова запаморочилася, коли кусник опинився у неї в роті. Вона з’їла половину всього, що там було, і вперше за весь час відчула, що справді наїлася. Поставила решту банки так високо, як тільки змогла, — на приступку над головою, де вона ховала відкриті бляшанки з «супчиком».

Їй знову захотілося спати, і дівчинка вирішила лягти. Тим більше, що півморок знову згустився, перетворившись на повноцінну пітьму — отже, нагорі теж настала ніч.

Але спершу Надя знайшла одну банку з-під «супчику» і поклала простісінько в центр зворохобленого пацючого кишла. Нехай відкриють іще одну…

Надворі остаточно стемніло, і в поліційний відділок уже зазирав низький місяць. Звідкілясь здалеку долинало надсадне гудіння снігозбирача. Субота розмірено сопів, схиливши голову на груди. Гала вчепилася обіруч у чашку з гарячим чаєм і тремтіла всім тілом, наче від холоду.

— Я була вдома, — розповідала вона. — Сьогодні чомусь увесь день звертала увагу на оті малюнки на шпалерах. Пам’ятаєте, ви знайшли за диваном? І раптом згадала, як ми їхали сюди з Харитоном і минали зупинку. Тут, за річкою. Вона ще розфарбована малюнками з мультиків… Тільки потворними. Так от, я раптом абсолютно чітко згадала, що вже була там. Тобто, я знаю, що не була. І що позавчора приїхала сюди вперше в житті. Та однак у моїй голові вже є такий спогад. І зовсім не як дежавю, коли здається, наче все повторюється. Того разу все було інакше: ми їхали вночі, а не вдень, і снігу не було… Може, і не зима була. Я не пам’ятаю коли. Може, зовсім недавно, а може, ні, — Гала раптом узяла його за руку. — Ви мені вірите? От до цього моменту — вірите?

— Вірю, — просто відповів Андрій.

— Добре, — кивнула Гала. — Бо далі буде складніше. Далі я сама не вірю…

Вона замовкла. Ковтнула чаю, здригнулася