Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

Це встановлено. Це обіцяно.

— Сумніваюся, що ти це побачиш.

Вона всміхнулася йому.

— Я сумніваюся, що це побачиш ти. Мій батько волів би взяти це місто без бою, але якщо за нього треба битися, він битиметься, і битиметься немилосердно, підтримуваний гнівом Божим. Це — перший крок на обраному ним шляху. На шляху, обраному ним для всіх нас.

— Який крок наступний?

— Думаєш, мої господарі розповідають мені свої плани? А твої тобі? Я — черв. Я — ніщо. І все ж я — це більше, ніж ти.

— Що далі? — процідив Ґлокта.

Нічого, крім мовчання.

— Відповідай йому! — процідила Вітарі.

Фрост витягнув із жаровні тавро з жовтогарячим сяйвом на кінці та втиснув його в оголене плече Шікель. Із шипінням здійнялася пара з огидним запахом, забризкав і зашкварчав жир, але дівчина не сказала нічого. Вона беземоційно стежила лінивими очима, як палає її ж плоть. «Тут відповідей не буде. Лише нові запитання. Весь час нові запитання».

— Із мене досить, — буркнув Ґлокта, узявся за свій ціпок і ледь-ледь зіп’явся на ноги, скривившись у болючому й марному намаганні відірвати від своєї спини сорочку.

Вітарі махнула рукою на Шікель, не зводячи з Ґлокти блискучих очей, прикритих важкими повіками, і не припиняючи злегка всміхатися.

— Що нам робити з цим?

«Нічим не цінна агентка байдужого господаря, послана проти власної волі в далекий край битися та вбивати з причин, яких вона практично не розуміє. Нічого не нагадує?» Ґлокта скривився, повернувшись зболеною спиною до смердючої кімнати.

— Спаліть його, — сказав він.

Яскравого вечора Ґлокта стояв у себе на балконі, опустивши несхвальний погляд на Нижнє місто.

Тут, на скелі, було вітряно — з моря дув холодний вітер, що бив Ґлокту по обличчю, по пальцях на сухому парапеті та шмагав його полами плаща по ногах. «Це найбільше схоже на зиму з того, що ми отримаємо в цьому клятому тиглі». Полум’я смолоскипів біля дверей метлялося та миготіло у своїх залізних клітках двома вогниками в дедалі густішій пітьмі. Удалині були інші вогні, багато вогнів. На такелажі кораблів Союзу в гавані горіли лампи, чиї відображення спалахували та розбивались у воді внизу. Вогні сяяли у вікнах темних палаців під цитаделлю, у вершечках високих шпилів Великого храму. Унизу, у нетрях, палали тисячі смолоскипів. Річки з крихітних цяточок світла, що витікали з будівель на дороги й текли до воріт Верхнього міста. «Біженці покидають свої нехитрі домівки. Прямують у нехитрі схованки. Цікаво, як довго ми зможемо їх убезпечувати після падіння суходільних стін?» Він уже знав відповідь. «Недовго».

— Очільнику!

— Отакої, майстер Коска. Я дуже радий, що ви змогли до мене приєднатися.

— Ще б пак! Немає нічого кращого за прогулянку на свіжому вечірньому повітрі після сутички.

Найманець підійшов ближче. Ґлокта, попри морок, бачив, що він змінився. Він ішов бадьорою ходою, з блиском в очах, волосся в нього було охайно зачесане, а вуса навощені до жорсткості. «Несподівано витягнувся на дюйм чи два й помолодшав щонайменше на десять років». Він гордовито підійшов до парапету, заплющив очі та глибоко, шумно вдихнув гострим носом.

— Ви маєте надзвичайно гарний вигляд як на людину, яка щойно побувала в бою.

Штирієць усміхнувся йому на весь рот.

— Я був не так у бою, як позаду нього. Мені завжди видавалося, що найперші ряди — кепське місце для ведення бою. Через гамір тебе ніхто не чує. А ще там справді дуже високі шанси бути вбитим.

— Без сумніву. Як він минув для нас?

— Гурки ще за стінами, тож я сказав би, що порівняно з іншими боями він минув добре. Сумніваюся, що загиблі зі мною б погодились, але кому не насрати на їхню думку? — Він радісно почухав собі шию. — Ми сьогодні добре постарались. Але хто може сказати, що буде завтра та післязавтра? Досі жодних шансів на підкріплення?

Ґлокта хитнув головою, і штирієць різко вдихнув.

— Мені, звісно, однаково, та вам, можливо, слід замислитися про відступ, поки ми ще утримуємо затоку.

«Відступити хотіли б усі. Навіть я». Ґлокта пирхнув.

— Мене тримає на повідці Закрита Рада, а вона каже «ні». Як вона мені повідомляє, цього не дозволить честь короля, а його честь, очевидно, важливіша за наші життя.

Коска підняв брови.

— Честь, так? А що це, власне, за хрінь така? Кожен вважає її чимось іншим. Її не можна пити. Її не можна трахати. Що більше її в людини, то менше вона приносить їй користі, а якщо її зовсім нема, людина за нею й не тужить. — Він хитнув головою. — Але дехто вважає, що це — найкраща річ на світі.

— Ага, — буркнув Ґлокта, облизавши порожні ясна. «Честь варта менше за ноги чи зуби. Я дорого заплатив за цей урок». Він поглянув на затінені обриси суходільних стін, на яких там і тут палали багаття. Ще було чути нечіткі звуки бою, а час від часу здіймалася високо в повітря якась підпалена стріла й падала в розгромлені нетрі. «Кривава справа триває досі». Він глибоко вдихнув.

— Які в нас шанси протриматися ще тиждень?

— Ще тиждень? — Коска стиснув вуста. — Пристойні.

— Два тижні?

— Два? — Коска цокнув язиком. — Не такі добрі.

— Отже, триматися місяць було б безнадійною справою.

— Саме так, безнадійною.

— Здається, ця ситуація вас мало не тішить.

— Мене? Безнадійні справи стали моєю спеціальністю. — Він усміхнувся Ґлокті. — Нині мене цікавлять лише такі.

«Мені це знайоме».

— Втримуйте суходільні стіни, скільки зможете, а тоді відступіть. Нашою наступною лінією оборони мають бути стіни Верхнього міста.

Усмішка Коски аж засяяла в темряві.

— Втримувати, скільки зможемо, а тоді відступити! Не можу дочекатись!

— А ще нам, можливо, слід підготувати якісь несподіванки для своїх гуркських гостей на той час, коли вони таки прорвуться за стіни. Ну, знаєте, — Ґлокта байдужо змахнув рукою, — натяжні дроти, приховані ями, перемазані випорожненнями палі й таке інше. Насмілюся сказати, що ви маєте певний досвід таких військових дій.

— Я маю досвід будь-яких військових дій. — Коска стукнув підбором об підбор і старанно віддав честь. — Палі та випорожнення! От вам і честь.

«Це війна. Честь тут лише в перемозі».

— До речі, про честь: вам варто сповістити нашого друга, генерала Віссбрука, де розташовані ваші несподіванки.