Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

203
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 102 103 104 ... 174
Перейти на сторінку:
Прикро було б, якби він ненароком на щось нахромився.

— Звичайно, очільнику. Страшенно прикро.

Ґлокта відчув, як його рука на парапеті стиснулася в кулак.

— Ми повинні змусити гурків заплатити за кожен крок по землі.

«Ми повинні змусити їх заплатити за мою сплюндровану ногу».

— За кожен дюйм ґрунту.

«За мої вирвані зуби».

— За кожну вбогу хижку, благеньку хатинку та нікчемну ділянку в пилюці.

«За моє сльозливе око, за мою скручену спину, за моє життя, перетворене на огидну тінь». Він облизав порожні ясна.

— Змусьте їх заплатити.

— Чудово! Добрі гурки — це мертві гурки!

Найманець крутнувся та пройшов за двері в Цитадель, дзенькаючи шпорами, тим часом як Ґлокта залишився сам на пласкому даху.

«Один тиждень? Так. Два тижні? Можливо. Ще довше? Безнадійно. Кораблів, може, й не було, та той старий любитель загадок Юлвей усе одно мав рацію. Ейдер теж. Шансів не було ніколи. Попри всі наші старання, попри всі наші жертви Дагоска однозначно має впасти. Тепер це — лише питання часу».

Він поглянув на потемніле місто. У чорноті було важко відрізнити землю від моря, вогні на човнах від вогнів у будівлях, смолоскипи на такелажі від смолоскипів у нетрях. Повсюди була мішанина з цяток світла, що пливли довкруж одна одної, здаючись безплотними в порожнечі. В усьому цьому безсумнівним було лиш одне.

«Нам кінець. Не сьогодні, але скоро. Ми оточені, і сіть лише стягуватиметься. Це — питання часу».

Шрами

ерро видалила шви один за одним, спритно розрізаючи нитку блискучим вістрям свого ножа та обережно витягаючи її з Лютарової шкіри. Кінчики її смаглявих пальців рухалися швидко та впевнено, а жовті очі зосереджено примружилися. Лоґен стежив за її роботою й поволі хитав головою — така вона була вправна. Він частенько бачив, як це робиться, та ніколи не бачив, щоб це робили так добре. З вигляду Лютара майже неможливо було сказати, що йому боляче, а останнім часом він завжди мав такий вигляд, ніби йому боляче.

— Тут потрібна нова пов’язка?

— Ні. Хай воно подихає.

Вислизнув останній стібок, і Ферро відкинула скривавлені шматки нитки й відхилилася назад, не встаючи з колін, щоб оглянути результати.

— Добре, — стиха промовив Лоґен.

Він би нізащо не подумав, що це може вийти хоч наполовину так добре. Лютарова щелепа у світлі вогню здавалася трохи зігнутою, наче він прикушував щось одним боком рота. На губі в нього була нерівна западинка, а від неї до кінця підборіддя тягнувся розгалужений шрам. Обабіч нього на місці швів виднілися рожеві цятки, а шкіра довкола нього розтягнулась і викривилась. Оце й усе, як не рахувати набряку, що невдовзі спаде.

— Збіса добрі шви. Ніколи не бачив кращих. Де ти навчилася цілительства?

— Мене навчав чоловік на ім’я Аруф.

— Що ж, він добре тебе навчив. Це рідкісне вміння. Повезло нам, що він тебе навчив.

— Спершу мені довелося з ним потрахатись.

— А...

Це й справді виставляло ситуацію в дещо іншому світлі. Ферро знизала плечима.

— Я була не проти. Він був людиною непоганою, та ще й навчив мене вбивати. Я трахалася з безліччю гірших за нього за значно менше. — Вона насуплено глянула на Лютарову щелепу й натиснула на неї великими пальцями, перевіряючи плоть довкола рани. — Значно менше.

— Ясно, — пробурмотів Лоґен і стривожено перезирнувся з Лютаром.

Ця розмова пішла зовсім не так, як він сподівався. Можливо, цього й треба було чекати від Ферро. Він дуже довго намагався витягнути з неї хоч слово, а тоді, коли вона таки щось йому казала, гадки не мав, що з цим робити.

— Вправлена, — буркнула вона, трохи помацавши мовчки Лютарове обличчя.

— Дякую. — Коли вона відступила, він схопив її за руку. — Справді. Не знаю, що б я...

Вона скривилася так, ніби він ляснув її по обличчю, і висмикнула пальці.

— Чудово! Але, якщо знову розіб’єш собі пику, можеш зашивати її сам.

Вона підвелася й побрела геть, а тоді сіла в мінливій тіні в кутку руїни, якомога далі від інших, наскільки це було можливо, не виходячи надвір. Подяки, схоже, подобалися їй навіть менше, ніж будь-які інші фрази, але Лютар був надто задоволений тим, що з нього нарешті зняли пов’язки, щоб дуже цим перейматись.

— Який у нього вигляд? — запитав він, скосив очі на власне підборіддя, скривився й потицяв у нього пальцем.

— Добрий, — відповів Лоґен. — Тобі пощастило. Може, ти й не такий гарненький, як раніше, та все одно набагато гарніший за мене.

— Звісно, — сказав він, облизав западинку в себе в губі й наполовину всміхнувся. — Мені ж не голову відтяли.

Лоґен, усміхнувшись, став на коліна біля казанка й помішав його вміст. Тепер він спокійно ладнав із Лютаром. Це був жорстокий урок, але розбите обличчя принесло цьому хлопчиськові величезну користь. Воно навчило його певної поваги, і значно швидше за будь-які розмови. Воно навчило його реалізму, а це мало бути добре. Дрібнички та час. Це рідко коли не завойовувало людей. А тоді він помітив Ферро, яка набурмосено зиркала на нього з тіні, і відчув, як його усмішка щезає. З деякими людьми треба терпіти довше, ніж із іншими, а дехто так і не доходить до цього по-справжньому. Таким був Чорний Доу. Створеним для самотності, як сказав би Лоґенів батько.

Він знову поглянув на казанок, але той не надто тішив. Звичайна каша з нечисленними шматочками бекону й порубаними корінцями. Полювати тут не було на що. Мертва земля виправдовувала свою назву. На рівнині залишилися тільки окремі бурі пучки трави й сірий порох. Він оглянув розтрощену шкаралупу будинку, в якій вони стали табором. Світло багаття мерехтіло на побитому камені, покришеній штукатурці, старезному розколотому дереві. Жодних папоротей у тріщинах, жодних паростків у земляній підлозі, ані цяточки моху між каменями. Лоґенові здавалося, ніби тут століттями не ходив ніхто, крім них. Може, так і було.

А ще було тихо. Того вечора вітер дув несильно. Лише стиха потріскував вогонь і бубонів голос Баяза, що читав своєму учневі лекцію про щось. Лоґен був радий, що Перший з-поміж магів ізнову прокинувся, хоч і здавався як ніколи старим і як ніколи похмурим. Принаймні тепер Лоґенові не треба було вирішувати, що робити. Це ніколи не приносило великої користі нікому

1 ... 102 103 104 ... 174
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Раніше, ніж їх повісять», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Раніше, ніж їх повісять"