Читати книгу - "Таємничий острів"

знімках і всіх мешканців острова без винятку.

— Ми множимося, — жартував Пенкроф.

Моряк був у захваті від власного портрета, що прикрашав разом з іншими знімками стіни Гранітного палацу; він розглядав із задоволенням і подовгу цю виставку, неначе перед ним сяяла вітрина розкішного магазину на Бродвеї.

Відверто кажучи, найкраще виглядав дядечко Юп. Він позував фотографу з невимовною поважністю і вийшов на знімку як живий!

— Начебто зараз почне кривлятися, — посміювався моряк.

Характер Юпа відрізнявся норовливістю, він би розлютився, якби портрет не припав йому до смаку; але знімок вдався так добре, що він споглядав його з розчуленим і — самовдоволеним виглядом.

У березні додалося прохолоди. Часом випадали дощі, але повітря зберігало тепло. Цього року березень, — а він відповідає вересню в Північній півкулі! — виявився більш дощовим і холоднішим, ніж чекали. Можливо, це обіцяло ранню і сувору зиму.

Якось ранком, 21 березня, всім навіть здалося, що випав перший сніг. Уставши рано-вранці, Герберт підійшов до віконця і раптом крикнув:

— Дивіться, весь острівець Порятунку в снігу!

— Зарано йти снігу, — зауважив журналіст, визирнувши у вікно.

До них підбігли друзі — всі переконалися, що не тільки острівець, але й берег біля підніжжя Гранітного палацу вкритий рівною білою пеленою.

— Справжнісінький сніг! — заявив Пенкроф.

— Або щось схоже на нього, — озвався Наб.

— Але ж термометр показує п’ятдесят вісім градусів (14° вище нуля за стоградусним термометром)! — зауважив Гедеон Спілет.

Сайрес Сміт дивився на білу пелену мовчки, тому що він знав, чим пояснити, що сніг випав у таку пору року і в таку теплу погоду.

— Тисяча чортів! — вигукнув Пенкроф. — Усі наші насадження вимерзнуть!

Моряк уже зібрався спуститися вниз, але непосида Юп випередив його.

Не встиг орангутанг ступити на землю, як товстий шар снігу здійнявся нагору і розсипався в повітрі незліченними сніжинками, на мить затуливши сонце.

— Птахи! — крикнув Герберт.

Дійсно, то були зграї морських птахів зі сліпуче білим оперенням. Сотні тисяч птахів опустилися на острівець і на узбережжя, а тепер, злетівши в небо, зникли вдалині, на очах у здивованих колоністів, перед якими, неначе на сцені, зима зненацька перетворилася на літо. На жаль, все відбулося так раптово, що Гедеонові Спілету і Герберту не вдалося підстрелити жодного птаха. так друзі й не дізналися, до якої породи належать ці пернаті й як вони називаються.

За кілька днів, 26 березня, виповнилося два роки відтоді, як аеронавти після катастрофи потрапили на острів Лінкольна!

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

Спогади про батьківщину. — Надії. — Плани дослідження узбережжя. — 16 квітня — день відплиття. — Вид з моря на півострів Звивистий. — Базальтові скелі на західному березі. — Негода. — Настання ночі. — Ще одна загадка

Минуло цілих два роки! Два роки колоністи жили вдалині від людей! Вони не знали про те, що діється в цивілізованому світі, і, потрапивши на острів, загублений серед океану, немов опинилися на малесенькому астероїді Сонячної системи, і що зараз відбувається в них на батьківщині? Їх невідступно переслідувала думка про рідну країну, яку роздирала Громадянська війна в ту годину, коли вони її залишали, — можливо, заколот жителів Півдня заливає її потоками крові! Думка ця тривожила їх, і вони часто розмовляли про батьківщину, не сумніваючись, одначе, що справедлива боротьба жителів Півночі закінчиться перемогою на славу Сполученим Штатам.

За ці два роки жоден корабель не пройшов повз острів, жодне вітрило не з’явилося на обрії. Очевидно, острів Лінкольна знаходився осторонь від морських шляхів і про нього ніхто не знав, про що свідчили також і карти. Інакше джерела прісної води, безперечно, залучали б сюди кораблі, хоч на острові й не було зручної бухти.

Безмежне море, що розстелялося навколо, завжди виглядало безлюдно, і колоністи знали: ніхто не допоможе їм повернутися на батьківщину. Треба розраховувати тільки на самих себе. І все-таки в них була єдина можливість врятуватися, про неї колоністи й говорили якось на початку квітня, зібравшись у залі Гранітного палацу.

Мова зайшла про Америку, рідну країну, яку вони майже не сподівалися побачити знову.

— Справді, у нас тільки одна можливість залишити острів Лінкольна, — сказав Гедеон Спілет, — треба побудувати корабель, щоб пройти по морю кілька сот миль. Раз нам вдалося спорудити бот, побудуємо й корабель.

— І дістанемося до островів Туамоту, оскільки дісталися острова Табора, — підхопив Герберт.

— Я не проти цього, — відповів Пенкроф, що мав вирішальний голос у всіх питаннях щодо мореплавства, — не проти, хоча одна справа — пропливти велику відстань, а інша — подолати маленьку! Коли ми плили на острів Табор, вітер грався нашим ботом, як тріскою, але ми знали, що берег недалеко, а тисяча двісті миль — чималий шлях: адже до найближчої землі не менше!

— Невже, Пенкрофе, ви не наважитеся? — запитав журналіст.

— Та я на все готовий, містере Спілет, — відповів моряк, — самі знаєте, перед небезпекою я не відступаю.

— Зваж, Пенкрофе, в нас завівся ще один моряк, — додав Наб.

— Хто ж? — здивувався Пенкроф.

— Айртон.

— Дійсно, — підтвердив Герберт.

— Якщо тільки він захоче вирушити з нами! — зауважив Пенкроф.

— Що ви, Пенкрофе! — продовжив журналіст. — Чи не думаєте ви, що якби яхта Гленарвана пристала до острова Табора в ті дні, коли Айртон жив там, він відмовився б виїхати?

— Ви забуваєте, друзі, — втрутився Сайрес Сміт, — що розум Айртона скаламутився тільки за останні роки. Але справа не в цьому. Треба вирішити, чи можна розраховувати, що шотландський корабель повернеться за Айртоном? Адже Гленарван обіцяв повернутися на острів Табор, коли вважатиме, що Айртон спокутував свою провину, і я впевнений, він дотримається свого слова.

— Безсумнівно, — сказав журналіст, — і з’явиться незабаром, тому що Айртон у вигнанні вже дванадцять років!

— Та й я згодний з вами, — підхопив Пенкроф, — лорд Гленарван повернеться, і чекати на нього недовго. Але де, на вашу думку, пристане його яхта? Звичайно, до острова Табора, а не до острова Лінкольна.

— Цілком правильно, — втрутився в розмову Герберт, — тим більше, що острів Лінкольна навіть не нанесений на карту.

— Ось чому, друзі мої, — продовжував інженер, — треба вжити заходів і сповістити того, хто припливе до острова Табора, що Айртон і ми самі знаходимося на острові Лінкольна.

— Що так, то так, — сказав журналіст, — на мою думку, найпростіше залишити в хатині, де жив капітан Грант, а потім Айртон, записку з точними координатами нашого острова, і покласти так, щоб вона потрапила на очі Гленарвану або його супутникам.

— До чого ж прикро, — вигукнув моряк, — що ми не здогадалися зробити цього, коли були на острові Таборі!

— Нам це й на думку не