Читати книгу - "Таємничий острів"

спало! — зауважив Герберт. — Адже ми не знали про минуле Айртона, не знали, що за ним обіцяли приїхати; все стало відомо тільки восени, але тоді через негоду не можна було повернутися на острів Табор.

— так, — підтвердив Сайрес Сміт, — тоді запізнилися, тепер доведеться чекати до весни.

— А якщо шотландська яхта з’явиться саме тепер? — запитав Пенкроф.

— Навряд чи, — відповів інженер, — взимку Гленарван не вирушить в далеке плавання. Але, може статися, за ті п’ять місяців, що Айртон живе тут, Гленарван побував на острові Таборі, якщо ж ні, то нам ще довго його чекати, і ми не спізнимося; у жовтні, коли настане гарна погода, відправимося на острів Табор і залишимо там записку.

— Не пощастило нам, — зауважив Наб, — якщо яхта «Дункан» уже побувала в цих морях.

— Сподіваюся, що ні, — відгукнувся Сайрес Сміт, — провидіння не позбавить нас можливості потрапити на батьківщину!

— В усякому разі, — зазначив журналіст, — якщо яхта і підпливала до острова Табора, ми це помітимо, коли будемо там; на місці і вирішимо, як вчинити.

— Цілком правильно, — відповів інженер. — Отже, друзі, запасімося терпінням і сподіваймося, що на яхті повернемося до рідних берегів; а якщо надія нас обдурить, тоді подумаємо, як бути.

— І вже звичайно, — додав Пенкроф, — ми залишимо острів Лінкольна не тому, що нам тут погано!

— Зрозуміло, Пенкрофе, — відгукнувся інженер, — залишимо тому, що відірвані від усього, дорогого людині, — від родини, друзів і вітчизни!

Прийнявши таке рішення, колоністи більше не вели мови про спорудження великого корабля, про далеке плавання на північ, до архіпелагів, або на захід, до берегів Нової Зеландії, і повернулися до повсякденних справ, готуючись до третьої зимівлі в Гранітному палаці.

Правда, до настання негоди колоністи вирішили обійти на боті навколо острова. Вони ще достатньо не обстежували узбережжя, і мали досить туманне уявлення про його північну і західну частини, що лежали між гирлом Водоспадної річки і мисом Щелепи, а також про вузьку затоку, схожу на роззявлену пащу акули.

Цей задум Пенкрофа абсолютно схвалив Сайрес Сміт, якому хотілося оглянути свої володіння.

Погода стояла непевна, але барометр не робив різких стрибків, тому колоністи розраховували, що атмосферні умови сприятимуть плаванню. На початку квітня стрілка барометра пішла вниз, п’ять-шість днів дув сильний західний вітер, а потім вона перемістилася на. «ясно» і завмерла на рівні 29,9 дюймів (759,45 міліметра); колоністи вважали, що настав час вирушити в дорогу.

Вирішили відплисти 16 квітня, і «Бонадвентур», що стояв на якорі в порту Повітряної кулі, спорядили для подорожі, яка могла затягтися.

Сайрес Сміт попередив Айртона про заплановану експедицію і запропонував взяти в ній участь, але Айртон відмовився, і вони домовилися, що до повернення колоністів він житиме в Гранітному палаці. Разом з ним залишався і дядечко Юп, який поставився до рішення цілком прихильно.

Ранком 16 квітня колоністи в супроводі Топа почали подорож. Дув сильний південно-західний вітер, і «Бонадвентур», вийшовши з порту Повітряної кулі, лавірував, тримаючи курс на Зміїний мис. Окружність острова складала дев’яносто миль, а південна частина узбережжя, від гавані до мису, — двадцять миль. Усі ці двадцять миль колоністи плили проти вітру.

Минув майже весь день, поки бот досяг мису, тому що за дві години після його відплиття скінчився відлив, і «Бонадвентуру» довелося шість годин поспіль боротися з припливом. Тільки з настанням ночі він обігнув мис.

Тут Пенкроф, узявши два рифи на вітрилах, запропонував інженеру продовжувати шлях з невеликою швидкістю. Але Сайрес Сміт волів стати на якір за декілька кабельтових від острова, щоб вдень оглянути берег. Домовилися плисти тільки вдень, щоб краще досліджувати узбережжя, а з настанням сутінків кинути якір ближче до землі.

Отже, бот простояв на якорі біля мису всю ніч; вітер улігся, клубочився туман, і було дуже тихо. Мореплавці, крім Пенкрофа, заснули, хоча й не таким міцним сном, як у себе в будинку.

Сімнадцятого квітня Пенкроф зі сходом сонця знявся з якоря і пішов лівим галсом повним бакштагом, тримаючись поблизу західного берега.

Колоністи впізнавали мальовничий берег, порослий лісом, галявиною якого вони якось ішли пішки, одначе вони захоплювалися ландшафтом і цього разу. Щоб краще все роздивитися, плили, намагаючись триматися ближче до суші, обережно обходячи стовбури дерев, що вигойдувалися на хвилях. Кілька разів навіть кидали якір, і Гедеон Спілет фотографував прекрасні пейзажі.

Близько полудня «Бонадвентур» підійшов до гирла Водоспадної річки. Уздовж її правого берега тягся негустий ліс, а подалі, за три милі звідси, виднілися лише рідкі гайки, розкидані між західними відрогами порожнього кряжа, що спускався до самого моря.

Як відрізнялися одна від одної південна і північна частини узбережжя! З одного боку — яскрава зелень лісів, з іншого — дикі, порожні скелі! Південний берег заслуговував назви «залізного берега», — так в інших краях іменують подібні місця; здиблені скелі, здавалося, свідчили про те, що тут в одну з геологічних епох відбулася раптова кристалізація киплячої лави. Колоністи жахнулися б, побачивши страшне накопичення брил, якби випадок закинув їх сюди в годину катастрофи! Оглядаючи околиці з вершини гори Франкліна, вони не уявляли собі, який лиховісний і похмурий цей берег, тому що дивилися на нього з великої висоти, а зараз він постав перед ними у всій своїй неповторній самобутності; можливо, ніде в світі не можна було споглядати подібний ландшафт.

«Бонадвентур» пройшов за півмилі від берега. На такій відстані вони чітко бачили, що узбережжя завалене брилами заввишки від двадцяти до трьохсот футів і найвигадливіших обрисів: брили циліндричної форми нагадували вежі, призматичної — дзвіниці, пірамідальної — обеліски, конічної — фабричні труби. Навіть хаотичне накопичення торосів у льодовитих морях не являло б собою такого величного і страшного видовища. То здавалося, начебто бачиш містки, перекинуті зі скелі на скелю, то — арки, схожі на браму храму, у глибині якого губився погляд; подалі — великі печери з монументальними склепіннями; а поруч — ліс шпилів, пірамідальних башточок, яких не знайти в жодному готичному соборі. Витвори природи, різноманітніші й вигадливіші, ніж витвори людської уяви, додавали величі цьому берегу, що тягся на вісім-дев’ять миль.

Сайрес Сміт і його супутники, застигши від здивування, дивилися на узбережжя. Зате Топ без ніяковіння порушував тишу і голосно гавкав, будячи в базальтових скелях багатоголосу луну. Гавкіт цей здався дивним інженеру — саме так гавкав пес, бігаючи навколо отвору колодязя в Гранітному палаці.

— Причалимо, — розпорядився Сайрес Сміт.

І «Бонадвентур» майже впритул підійшов до скелястого берега. Можливо, там виявиться який-небудь грот, вартий обстеження? Але Сайрес Сміт нічого не знайшов — ні печери, ні заглиблення, ніде було