Читати книгу - "Кінець зміни"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ще тортику? — питає Барбара.
— Ні. Бо лусну. Але, якщо можна, підпишу вам гіпс.
— Будь ласка, — каже Барбара. — Напишіть щось дотепне.
— О, це понад Пітові повноваження, — каже Ходжес.
— Фільтруй базар, Керміте! — Піт стає на одне коліно, немов хоче зробити пропозицію руки і серця, і щось старанно пише на гіпсі Барбари. Дописавши, він встає і дивиться на Ходжеса: — А тепер скажи правду: як ти себе почуваєш?
— Чорт, та добре. Мені приліпили таку штуку, яка краще контролює біль, ніж таблетки, і завтра я вже на волі. Не дочекаюся, щоб спати в рідному ліжку. — І після короткої паузи: — Я цю штуку переможу!
Піт чекає на ліфт, коли його наздоганяє Холлі.
— Це для Білла дуже багато означає, — каже вона. — Те, що ти прийшов, що ти й далі чекаєш від нього першого тосту.
— А з ним не так усе чудово, еге?
— Ні. — Він простягає руки, щоб її пригорнути, але Холлі відступає назад. Але швидко потиснути руку вона йому дозволяє. — Не так чудово.
— От лайно.
— Та отож, лайно. Саме так це й називається. Він не заслужив на таке. Але коли вже з ним оце сталося, йому потрібно, щоб поряд були друзі. Ви будете, правда?
— Ну звичайно. І не скидайте ще його з рахунків, Холлі. Де життя, там надія. Розумію, що це штамп, а все ж… — Він знизує плечима.
— І сподіваюся. Як уміє Холлі.
Не сказати, що вона така сама дивакувата, як раніше, думає Піт, але все одно чудна. Та йому це й подобається.
— Тільки подбайте, щоб він свій тост відносно чітко сказав, добре?
— Постараюся.
— І слухайте — він же пережив Хартсфілда. Хай там як, хай там що буде, але це вже є.
— У нас завжди буде Париж, маленька, — в манері Боґарта з фільму «Касабланка» відказує Холлі.
Таки справді чудна. Таких більше ніде немає.
— Слухайте, Джібні, про себе теж подбайте. Хай там що. Йому буде дуже погано, якщо ви того не робитимете.
— Я знаю, — каже Холлі і йде назад до солярію, де разом із Джеромом прибере після святкування. Вона каже собі: це не обов’язково останній день народження, намагається себе переконати. Це не дуже вдається. Але вона сподівається, як уміє Холлі.
вісім місяців по тому
Коли Джером приходить на цвинтар Фейрлоун через два дні після похорону, рівно о десятій, як обіцяв, Холлі вже там: стоїть на колінах у головах могили. Вона не молиться, а саджає хризантеми. Холлі не підводить голови, коли її накриває його тінь. Вона знає, хто прийшов. Вони про це домовилися після того, як вона сказала йому, що не знає, чи зможе витримати похорон до кінця.
— Я спробую, — сказала вона. — Але, блін, я такі штуки важко переношу. Може, мені доведеться піти.
— Їх восени саджають, — пояснює вона зараз. — Не багато я знаю про рослини, то в мене посібник є. Написано так-сяк, але пояснюється зрозуміло.
— Добре. — Джером сідає по-турецьки в кінці ділянки, де починається травичка.
Холлі акуратно розгрібає землю руками, так і не глянувши на нього.
— То я казала, що, може, мені доведеться піти. Усі на мене так подивилися, коли я пішла, але я просто не могла лишатися. Якби я лишилася, вони б вимагали, щоб я стала біля труни й розказала щось про нього, а я не могла просто. Перед усіма цими людьми не могла. Дочка його, певне, злиться.
— Та, мабуть, ні, — каже Джером.
— Не зношу похоронів. Ти знаєш, я в це місто на похорон приїхала?
Джером знає, але нічого не каже. Просто дає їй договорити.
— Моя тітка померла. Мати Олівії Трелоні. Там, на тому похороні, я й зустріла Білла. Звідти я теж втекла. Я сиділа за залою, курила, і було мені жахливо, і там він мене знайшов. Розумієш? — Вона нарешті дивиться на нього. — Він мене знайшов.
— Звичайно, Холлі, розумію.
— Він для мене відчинив двері. У світ. Він мені дав таку справу, яка все змінила.
— І в мене те саме…
Вона витирає очі майже сердито.
— Ну яке ж усе-таки довбуче свинство.
— Воно так, але він би не хотів, щоб ти повернулася до того, що було в тебе колись раніше. Він би зовсім такого не хотів.
— А я й не повернуся, — каже вона. — Ти ж знаєш, він мені компанію нашу заповів? Страховка і таке всяке пішло до Еллі, а компанія моя. Я сама нею керувати не можу, то я спитала, чи не хоче Піт зі мною працювати. Ну так, на частину ставочки.
— А він?
— Сказав, так, бо пенсія йому вже остогиділа. Має бути добре. Я записуватиму всяких неплатників на компі, а він ходитиме і їх діставатиме. Чи буде носити повістки, як до того дійде. Але по-старому вже не буде. Працювати на Білла… з Біллом… то були найкращі часи мого життя. Я відчувала… просто не знаю…
— Що тебе цінують?
— Так! Що мене цінують!
— Так і треба було почуватися, — каже Джером. — Адже ти людина дуже цінна. І була, і є.
Вона востаннє кидає критичний погляд на рослину, обтрушує землю з рук і штанів і сідає поруч із Джеромом.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кінець зміни», після закриття браузера.