Читати книгу - "Подорож на край ночі"

гірше, ніж тут, Робінзонові там не буде. Абатів задум видававсь, як усе добре зважити, цілком розумним. Священики таки тямлять, як виплутуватись із найтяжчих халеп.

Зрештою Робінзонові та старій пропонують не найгіршу оборудку. Якщо я добре зрозумів, ішлося про якусь печеру з мощами. Ми зробимо так, що ту печеру можна буде відвідувати — за гроші, звичайно. Закличемо туристів, справа, як запевняв абат Протіст, дуже вигідна. Я теж був переконаний у цьому і навіть трохи заздрив. Адже не кожного дня можна приставити до роботи й мерців.

Я замкнув диспансер, і ось разом із абатом ми рішуче покрокували до Анруїв, чалапаючи по калюжах. Хоч як подивись, а справа нечувана для мене. Тисяча франків! Я став думати про абата трохи краще. Зайшовши до будиночка, ми застали подружжя Анруїв біля Робінзона в кімнаті на другому поверсі. Але в якому жахливому стані перебував Робінзон!

— Це ти! — сказав він мені, нетямлячись від збудження, тільки-но зачувши на сходах мою ходу. — Я відчував: має щось відбутися! Невже це правда? — відсапуючи, запитав він мене.

И знов облився слізьми ще до того, як я встиг відповісти бодай одне слово. Тим часом, поки він благально простягав до мене руки, Анруї кивали мені й підморгували. «Ну й халепа! — сказав я собі подумки. — Завжди вони квапляться! Невже вони все йому розбовкали? Не підготувавши? Не зачекавши на мене?»

На щастя, я зумів, так би мовити, переповісти всю справу іншими словами. А втім, і Робінзон не вимагав чогось більшого і був радий почути про ще один аспект уже відомої постанови. А цього досить. Абат лишився в коридорі, не зважуючись увійти до кімнати. Він аж тремтів зі страху.

— Заходьте! — таки запросила його невістка. — Заходьте, пане абате, ви тут аж ніяк не зайві! Ви навідали бідолашну родину в мить нещастя, так-то! Доктор і священик! Хіба не завжди приходять вони вдвох у скорботні хвилини?

Невістці Анруй заманулося погратись гучними фразами. Нові надії вибратися з халепи, покинути ніч додали цій паскуді огидного ліризму.

Збентежений абат розгубив усі свої козирі і став верзти казна-що, проте не зважувавсь підступати до хворого надто близько. Його розгубленість і страх передалися Робінзонові, і бідолаха нестямно заволав: «Вони мене дурять! Вони всі мене дурять!»

Що ж, балачки, і знов-таки тільки про те, що лежить на поверхні. Самі емоції. Завжди те саме. Натомість я збадьорився, відчув сміливість. Потяг невістку Анруй у куток і відверто заговорив із нею про умови оборудки, добре бачачи, що єдиний, хто може їх урятувати, — це, зрештою, тільки священик. «Дайте мені завдаток! — сказав я невістці. — Притьмом давайте завдаток!» Коли не стає довіри, то, як кажуть, нема жодного сенсу церемонитись. Невістка збагнула й одразу поклала мені на долоню тисячофранкову банкноту, потім іще одну на додачу, щоб не зосталося сумнівів. Я миттю перейнявся повагою до неї і ревно заходивсь переконувати Робінзона, аж поки пішов додому. Я мусив його схилити до поїздки на Південь.

Зрада, кажуть у таких випадках, але цей присуд надто поквапний. Треба ж користатися нагодою. Зрадити — це однаково, що відчинити вікно у в'язниці. Розчахнути вікно прагне кожен, а спромагаються нечисленні.

Коли Робінзон покинув Рансі, я гадав, що тепер, нарешті, почнеться справжнє життя, що буде, наприклад, трохи більше хворих, ніж давніше, але згодом виявилось, що жодне з моїх сподівань не справдилось. Спершу довколишні підприємства стали жертвою кризи, почалось безробіття, а це — найдошкульніший удар. Потім, дарма що зима, стояла тепла, суха погода, а лікарям потрібні вогкість і холод. Не було й жодної епідемії, — одне слово, настали неприхильні, тяжкі часи.

Я помітив, що тепер навіть дехто з моїх колег провідує хворих уже пішки, вдаючи, ніби їх тішать прогулянки, хоч насправді вони дратуються, що треба ощадити й не можна їздити на своєму авто. Ну а я для візитів мав, як і доти, тільки благенького плаща, тим-то, може, й учепився за мене так невідступно клятий нежить. А може, це сталося тому, що в мене злиденний харч? Можливо. А може, озвалася давня пропасниця? Хай там як, завжди наче трохи застуджений, я вже майже напровесні став без упину кашляти й тяжко захворів. Лихо, та й годі. Якось уранці вже й не здужав підвестися. Саме тоді повз двері йшла Беберова тітка, я погукав її, і вона зайшла до кімнати. Я одразу послав її зібрати в колишніх пацієнтів дрібні, ще не повернені борги. То були мої єдині, останні гроші. Як пощастить зібрати бодай половину, їх вистачить, аби днів десять пролежати в ліжку.

Вилежуючи хворобу, я мав доволі часу на роздуми й надумав, тільки-но трохи одужаю, вибратися з Рансі. Тим паче вже два місяці я не сплачував комірного. Прощавайте, мої апартаменти! Нікому, звичайно, нічого не сказавши, я нишком виберусь, і в Ґарен-Рансі мене вже ніколи не побачать. Не залишу ні сліду, ні адреси. Коли тебе зацькували смердючі злидні, про що тут сперечатися? Годі балачок, я втечу і таки пошию їх у дурні.

Атож, зі своїм дипломом я влаштуюся де завгодно, хоч там мені не стане ні краще, ні гірше. Попервах, звичайно, буде трохи краще, бо ж мине якийсь час, поки люди вивчать тебе, причепляться до чогось і доберуть способу шкодити тобі. А поки вони ще шукають, як найлегше заподіяти тобі зло, можна тішитися спокоєм, але скоро лиш їм пощастить намацати шов у твоєму панцері, як життя всюди стає однаковим. Одне слово, найкраще на новому місці тоді, коли тебе ще не знають. А потім знову починається паскудство. Така-бо людська природа. Головне — не чекати, поки ті мерзенні людці вивчать усі твої слабкості. Блощиць треба душити раніше, ніж вони долізуть до шпарин. Хіба не так?

А хворі — щодо них я не мав жодних ілюзій. І в якомусь іншому кварталі вони будуть не менш хижі, тупі й боягузливі, ніж тут. Те саме червоне вино, кіно, балачки про спорт, та сама завзята покірливість природним потребам пащі і заду, всюди та сама гнітюча юрба пронозуватих, лихих і, як мине один страх і ще не почнеться другий, агресивних селюків, що тиняються з борделю до борделю, ні на мить не стуляючи пельок.

Хворий у ліжку може крутитись як завгодно, і так само і ми в житті маємо право повертатись то тим, то тим боком — це все, що можна вдіяти, все, чим можна відборонитися від долі. Не сподівайся, ніби тобі пощастить залишити свої муки десь