Читати книгу - "Дотик"

Його зустріч у перший день серпня з сером Александром Кінросом продемонструвала сутичку непереборної сили з непорушним предметом; двоє чоловіків мали скромне походження, але обрали дуже різні життєві шляхи. Тому вони непримиренно протистояли один одному і не збиралися поступатися ані в найдрібніших питаннях. Оскільки умови їхньої праці та їхні заробітки впродовж років були дуже добрими, шахтарі та очисники Александра не завдавали собі клопоту вступати до профспілки. Окрім Сема О’Доннела, який був членом профспілки ще з часів Гульґонґа. І Бід Тальгарт скористався ним як тараном: він виступив з вимогою поновити його на роботі.

— Він — скиглій та бунтівник, — сказав Александр, — і через це він є останньою людиною, яку я поновлю на роботі. І взагалі якщо колись у майбутньому мені доведеться знову набирати людей на роботу, то Сема О’Доннела я не стану наймати.

— Ціна на золото падає, сер Александре. Ви хочете навмисне тримати золото в місцях його природного залягання і не видобувати, щоб штучно підняти ціну.

— У місцях природного залягання, кажете? Дивно чути професійний вираз із вуст дешевого демагога! Ваше припущення просто сміховинне. Я не в змозі продовжувати повномасштабне виробництво — тільки й того.

— Поновіть на роботі містера О’Доннела, — сказав Бід.

— Ідіть під три чорти! — відрізав Александр.

Бід Тальгарт вийшов з кабінету.

Єдиним місцем, де можна було орендувати приміщення, був готель Рубі, де Бід винайняв найменшу та найдешевшу кімнату. Ощадливо витрачаючи профспілкові кошти, він волів, де це було можливо, оплачувати витрати коштами з власної кишені, яку він скудно наповнював статтями для «Буллетіна» та нової робітничої газети «Воркер», а також пускаючи по колу капелюха після запальних промов на величезній парковій галявині Домейн у Сіднеї. Він плекав надію перемогти на наступних виборах до парламенту Нового Південного Уельсу, чиї депутати ухвалили рішення, що постійні члени парламенту наступного скликання отримуватимуть чималеньку платню. Досі парламентарям нічого не платили, і це означало, що бідні люди не могли обиратися до нижньої палати парламенту. А тепер така можливість з’явилася.

Трохи вищий за середній зріст — п’ять футів дев’ять дюймів, Бід мав кремезну статуру, яка була наслідком тривалої роботи у вугільних пластах Ньюкасла — він почав працювати разом зі своїм батьком-валлійцем ще у дванадцять років, — а також доброго харчування в дитинстві, коли він мешкав у долині Ронда. Незважаючи на свої солідні розміри, він був дуже елегантним, попри те що ходив перевалюючись, як матрос, бо мав м’язисті стегна. Його волосся було густе і вогненно-руде, шкіра вкрита дрібним ластовинням, а очі — так само темні, як і в Александра. Люди не вважали його вродливим, але жінки знаходили його грубі та правильні риси обличчя досить привабливими. Коли ж їм доводилося бачити його із закоченими рукавами, вони із захопленням витріщалися на його сильні м’язисті руки. Рубі зустріла Біда зі своєю грубою привітливістю, коли побачила його в фойє готелю після зустрічі з Александром.

— Які ж ми худі! — сказала вона, грайливо стріляючи зеленими очима з-за страусячого віяла. — Якщо те, що приховане під одежою, таке ж дебеле, то я поселю вас на конюшні.

Його ніздрі гнівно роздулися; Бід позадкував, неначе вона його ударила. Він звик шанувати жінок як вразливих і тонких натур і вважав вульгарність у їхніх вустах просто неприпустимою.

— Для мене ви — однаково що порожнє місце або шматок мила, мадам, і якщо це — зразок вашого стилю спілкування, то я й знати вас не бажаю.

У відповідь вона розреготалася:

— Ханжа! Іще один релігійний фанатик, еге ж?

— Не второпаю, який стосунок має Господь до жінок, які говорять непристойності.

— Ага, значить, ви таки і справді релігійний фанатик.

— Ви помиляєтеся, взагалі-то кажучи.

Рубі поклала віяло і продемонструвала свою найчарівливішу посмішку — з ямочками на щоках, і протистояти цій посмішці було дуже важко.

— Значить, ви — представник профспілкової ради, Бід Тальгарт, — мовила вона. — Типово для вашого брата — палаєте бажанням звільнити робочий люд від експлуатації, але водночас не проминете вказати жінці її місце — на кухні, з дітьми, зі шваброю чи за пранням білизни. Я — Рубі Костеван, власниця цих мебльованих кімнат і палкий противник подвійних стандартів.

— Подвійних стандартів? — ошелешено спитав Бід.

— Ви — чоловік, і ви вільні матюкатися, а я жінка — і не вільна матюкатися. Тож до біса ці довбані і грьобані подвійні стандарти, чуваче! — Вона підпливла до нього і взяла під руку. — Ви досягнете більшого, якщо допустите жінок у ваше Чоловіче Змагання як рівних собі. Хоча я дотримуюся думки, що мало є чоловіків, які є рівними мені.

Він відтанув, сам не знаючи чому, може, тому що вона була вражаюче красивою та випромінювала гарний настрій. Зрештою, він змирився з її рукою навколо своєї і дав відвести себе до холу. Звісно, щойно він почув її ім’я, він відразу ж здогадався, хто вона така: коханка сера Александра Кінроса та член ради директорів підприємства «Апокаліпсис Ентерпрайз».

— І куди ми йдемо? — спитав він.

— Пообідати в моїй приватній їдальні.

Він зупинився.

— Я не можу собі цього дозволити.

— Будьте моїм гостем — і киньте завантажувати мені лайно про те, що ми — по різні боки барикад і що ви ніколи не їстимете з рук Мамони! Ви — молодий, упертий і запальний профспілковець, і, присягаюся, вам ще ніколи не доводилося сидіти за одним столом з мільйонерами. Тож скористайтеся можливістю побачити, як живуть ті, хто знаходиться потойбіч барикад.

— Тобто ті, хто складає одну соту відсотка.

— Визнаю свою помилку.

У фойє почувся гуркіт, а потім глухий стукіт падіння. Рубі та Бід обернулися і побачили якусь жінкоподібну істоту, яка лежала на підлозі, розкидавши руки-ноги навсібіч.

— От зараза! — мовила жінкоподібна істота, коли Бід допомагав їй підвестися на ноги. — Ненавиджу оці чортові довгі плаття!

— Познайомся, Нелл, це Бід. Біде, знайомтеся, це — Нелл, їй зараз чотирнадцять з половиною і вона щойно перейшла з коротеньких спідничок на довгі жіночі плаття, — пояснила Рубі. — На жаль, ми ще не встигли переконати її робити зачіску, і до того ж вона нізащо не бажає надягати корсет — хоч стріляй.

— Ага, ви — чоловік з профспілок, — мовила Нелл, супроводжуючи слова шерхотом своєї ненависної довгої спідниці. — Я — старша донька Александра Кінроса. — Її яскраво-блакитні очі виклично зиркнули на нього, коли вона сіла напроти за маленький круглий столик.

— А де Анна? — спитала Рубі.

— Знову кудись зникла, як зазвичай. Анна, — поінформувала Нелл Біда, — це моя молодша сестра. Вона розумово відстала — це та фраза, на