Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

раби, яких продають з молотка. Вони знають, що їм, найімовірніше, загрожує така подальша доля: їх купить якийсь тиран, розлучить із рідними, і знущатиметься з них до кінця їхнього життя. Тому вони гірко плачуть від відчуття беззахисності та неминучого горя.

Сен-Клерове обійстя осиротіло без господаря. Тут запанував розпач і хаос. Ця смерть була передчасна, несподівана, він помер у самому розквіті сил, тож усі щиро його оплакували.

Коли чоловік помирав, Марі, яка ніколи не була мужньою, лежала непритомна. І той, хто перед Богом і людьми був її чоловіком, покинув її назавжди, навіть не маючи можливості попрощатися з нею і сказати їй останнє «пробач».

Але міс Афелія трималася гідно. Вона була уважною, турботливою і ніжною. До останнього подиху кузина намагалася полегшити Сен-Клерові страждання. Вона палко приєдналася до молитви нещасного Тома за душу помираючого.

Коли слуги готували Сен-Клерове тіло до вічного сну, у нього на грудях знайшли простий маленький медальйон, який відкривався при натисканні пружинки. Там був портрет юної дівчини із прекрасними благородними рисами обличчя, а за ним — пасмо темного волосся. Так Сен-Клер усе життя зберігав світлу пам’ять про свої юнацькі мрії. Медальйон закрили і поклали на його бездиханні груди.

Поглинутий думками про вічність і заклопотаний похороном, Том спершу навіть не подумав, що цей нещасний випадок прирікає його і його рідних на вічне рабство, і що його мрії про волю ніколи не збудуться. Том не хвилювався за душу господаря. Молячись Творцю усього видимого і невидимого, він зрозумів, що сила Божої любові та прощення безмежна. Він пам’ятав слова з Біблії: «Хто любить, той перебуває із Господом, і Господь перебуває в ньому». Мрії та надії щодо власної долі не полишали Тома.

Та ось минув сумний день пишного похорону, де було доволі траурних атрибутів, молитов і скорботних облич. Міс Афелія почала думати про повернення додому, на Північ. Марі не уявляла, як житиме далі, адже раніше усіма справами займався Огюстен. А слуги ні на що добре в своєму житті вже й не сподівалися, знаючи норов своєї деспотичної господині. Вони розуміли, що їм жилося, як у Христа за пазухою, лише через добре Сен-Клерове серце. Тепер же ніщо не завадить Марі поводитися із неграми по-своєму, тобто жорстоко. Після смерті доньки і чоловіка Марі стала ще гіршою.

Минуло приблизно два тижні після похорону Сен-Клера. Міс Афелія сиділа у себе в кімнаті, коли почула обережний стук у двері. Вона відчинила і побачила молоду квартеронку Розу. Волосся її було розтріпане, очі запухли від плачу.

— Міс Феллі, — скрикнула дівчина, падаючи перед міс Афелією на коліна і чіпляючись за низ її сукні, — будьте моєю заступницею, благаю вас! Міс Марі відправляє мене на шмагання. Ось, дивіться! — І вона простягнула міс Афелії складений удвоє папірець.

Це була написана чітким почерком Марі записка, у якій призначалося 15 ударів тій, хто її принесе.

— Чим же ти так провинилася, Розо? — запитала міс Афелія.

— Ах, міс Феллі, ви ж знаєте, який у мене поганий характер! Я приміряла сукню міс Марі, а вона впіймала мене на гарячому і вдарила по обличчю. Ми до такого не звикли … От я і нагрубила їй. Вона розгнівалася і сказала, що не терпітиме моїх витівок і відіб’є бажання робити недозволені речі раз і назавжди. А тоді написала цю записку і наказала мені, аби я сама йшла до пункту шмагання і віднесла її. Краще б вона вбила мене на місці! Якби ви або сама міс Марі мене відшмагали, це я ще б витерпіла, — продовжувала Роза. — Але тільки подумайте, міс Феллі, мене битиме чоловік! Яка ганьба!

Міс Афелія знала про існування таких пунктів, куди рабовласники відсилають молодих жінок і дівчат, які провинилися, щоб їх там відшмагали. Вони потрапляють у руки поганих, підлих людей, про що власне свідчить існування професії, яку вони обрали. Та одна справа знати, а інша — бачити, як нещасна дівчина тремтить від страху, очікуючи такого сорому. Жіноча гідність міс Афелії і вільний дух Нової Англії змусили її хоча б спробувати заступитися за нещасну. Проте вона стрималася і не виказала Розі свого обурення. Вона затиснула записку в кулаці, побагровіла, а покоївці спокійно сказала:

— Побудь тут, дитино, а я піду побалакаю з господинею.

Ідучи до вітальні, міс Афелія подумки обурювалася: «Жахливо! Це нечувана ганьба!»

Марі з розпущеним волоссям напівлежала у кріслі, няня причісувала її, а Джейн, сидячи на підлозі, розтирала їй ноги.

— Як ви почуваєтеся сьогодні? — запитала міс Афелія розніжену Марі.

Марі глибоко зітхнула, заплющила очі й, витримавши паузу, відповіла:

— Ах, кузино, сама не знаю! Мабуть, годі мені й сподіватися на одужання! — І вона піднесла до обличчя батистову хустину, обшиту широкою тасьмою чорного траурного крепу.

— Ви неодмінно одужаєте… Я прийшла… — сказала міс Афелія і затнулася, не знаючи, як краще почати неприємну розмову. — Я прийшла поговорити із вами про бідолашку Розу.

Марі миттю розплющила очі, її бліді щоки почервоніли.

— А що? — різко запитала вона.

— Роза щиро шкодує, що так вчинила, — сказала міс Афелія.

— Анітрохи у цьому не сумніваюся! Та запізно вона взялася за голову! От отримає, що заслужила, тоді точно шкодуватиме. Я не хочу більше терпіти її нахабні вибрики. Її буде покарано, тож наступного разу ця дурепа думатиме головою!

— Невже не можна вдатися до менш ганебного покарання?

— Нехай переживе ганьбу, нехай! Я саме цього і хочу, бо Роза надумала собі, що вона дама, забула, хто вона така! Але тепер згадає! Час її провчити!

— Кузино! Хіба можна так карати жінок? Принижуючи почуття сором’язливості і цнотливості у молодої дівчини, ви штовхаєте її на шлях розпусти!

— Цнотливість? — презирливо скривившись, гмикнула Марі. — А вона у неї є? Та вона не краща за тих шльондр, що вештаються вулицями. Надалі вона буде слухняною!

— Вам доведеться відповідати перед Богом за таку жорстокість! — палко вигукнула міс Афелія.

— Не перебільшуйте, кузино, я наказала дати їй лише 15 ударів, та й то не дуже сильних! А ви називаєте це жорстокістю.

— А як інакше це назвати? Я впевнена, що кожна дівчина, яка опиниться на її місці, радше піде на смерть, ніж терпітиме таку ганьбу!

— Не судіть про цих тварин по собі. Вони звикли до покарань. Тільки так і можна дати із ними раду, інакше вони всядуться на голову і ногами махатимуть. Ні! Досить із ними церемонитися. Я їх усіх по черзі туди відправляти буду, якщо дозволятимуть собі фамільярність і непослух зі мною! Нехай знають, так