Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

те що не розуміли, але й не чули, здається, ніколи. Литовська, латиська, естонська? Про жодну з них ми не мали ніякісінького уявлення.

Попов виявився рішучішим і першим штовхнув двері.

У досить великій (як і в поляків) кімнаті з двома вікнами, захаращеній безліччю меблів і речей, на низькому широкому дивані під стіною сиділо дві темноволосі жінки середнього віку — нічого особливого й виразного ні в лицях, ні в постатях, ні в одязі,— наше вторгнення, з усього видати, не застало їх зненацька, але й захвату особливого не викликало. Перебиваючи одна одну, жінки гнівно стріляли в нас незрозумілими словами і, судячи з їхніх жестів, пропонували очистити приміщення.

Якомога терплячіше я пояснив, хто ми такі, які маємо повноваження і які завдання тут виконуємо, і запропонував жінкам свою допомогу в справі повернення на батьківщину.

— Але ми латишки! — ламаною російщиною заявила старша з жінок. — У нас є всі відповідні документи. У нас статус переміщених осіб.

Попов простягнув руку: документи! Жінки вперто сиділи на дивані. Тоді я терпляче пояснив їм, що ми повинні переконатися, хто вони й що. Звичайно, це насильство, але такий уже наш обов’язок.

Молодша зіскочила з дивана, кинулася до столика в кутку, принесла звідти цілу паку паперів, мовчки подала мені, знов угніздилася на своє місце.

В паперах сам чорт не розібрався б. Довідки на всіх можливих мовах, підписи, печатки. Та я недовго й читав те все. З Латвії? Гаразд. Теж радянська земля. Латвійські громадяни — громадяни радянські. Всім додому! Час і пора. Так сказав товариш Сталін. Погуляли — і годі. Починаємо загоювати рани, завдані війною. Кожна людина на ціну золота. Кадри вирішують все. Жінки? Жінки так само. Жінка в колгоспі велика сила.

Такий був хід моїх думок, приблизно таке сказав я й розгніваним жінкам і запропонував їм збиратися, щоб їхати з нами. Транспорт і безпеку гарантовано.

Жінки знов спробували обстрілювати нас незнаними словами, але ми стояли спокійно, незрушно і незворушно. Тоді вони трохи вспокоїлися, про щось перемовились між собою, зрештою старша заявила:

— Залиште нас. Нам треба перевдягтися і спокійно дати лад своїм речам.

— Скільки вам треба часу? — спитав я.

— Ну, може, годину…

— Гаразд. За годину прошу бути готовими.

Ми вийшли з кімнати. Під дверима я поставив вартового. Ще один вартовий став під вікнами. Ждати цілу годину нам ніяк не випадало, та не станеш же торгуватися з жінками, надто після конфузу з нашим вторгненням до польського сімейства.

Німці не відзначаються пустою цікавістю, однак люди завжди люди, тож незабаром з туманцю стали виринати один по одному місцеві мешканці, збиралися невеличкими купками, віддаля поглядали на те, що діється біля бараку. Стовбичити під цими мовчазними поглядами було не дуже приємно. Попов з білорусом спокійно покурювали, Зябрєв і ще один його автоматник помагали білорусці прилаштувати в машині її небагате майно. Я ходив туди й сюди, в думці проклинаючи і цей барак, і отих двох крикливих дамочок, і цей чужий ранок, який приносив суцільні розчарування. Врешті я не витримав і послав Зябрєва, щоб трохи підігнав дамочок. Зябрєв повернувся розгублений.

— Дверей не відчиняють, і взагалі щось їх там ніби й не чутно, — доповів він.

Я посміявся:

— Може, сіли на віник і вилетіли в димар? Але, здається, димаря там немає. Вартовий біля дверей стоїть, не відходить?

— Стоїть.

Вікна я й сам бачив. Там ходив автоматник. Все, як і належиться в таких випадках. Людей пильнувати ми навчилися. Здавалося б, ця страшна війна мала навчити нас найвище ставити людську свободу, а з наших дій виходило, що ми зненавиділи свободу, а ще більше возлюбили авторитет вождя і насильство. і ось я, доблесний переможець, борець за найвищу справедливість на землі, вимушений слугувати насильству, слугувати покірливо, віддано, мало не з захватом. Чому я це робив? Зі страху? Але на війні я загубив страх. Не за страх, а за совість? Та чи ж багато совісті було в усьому тому, що я робив останні місяці?

— Покличемо наших дам? — відкидаючи свої невеселі роздуми, звернувся я до Попова. — Вже час. Та й забарилися ми тут занадто.

Я хотів натякнути Попову про своє невдоволення цією досить безглуздою поїздкою, але цей чоловік з його товстошкірістю не був створений для розуміння натяків.

Попов помчав поперед мене з навальністю носорога, відсторонивши вартового, грюкнув чимдуж у двері, ждав, що вони поквапливо відчиняться, та цього не сталося. Підійшли ми з Зябрєвим, Попов трахнув у двері вже зі злістю — ніякого наслідку. Я притримав його, спокійно попросив:

— Відчиніть, будь ласка. Година вже минула. Треба їхати.

Ні мови, ні руху, ні шелесту за дверима. Зябрєв метнувся з бараку, я зрозумів: побіг зазирнути до вікон, постукати й погукати ще туди. Повернувся він майже одразу, знизав плечима:

— Нікого не видно. Кімната порожня.

— Що ж тут — підземний хід?

— Якась маячня.

Я ще раз покликав крізь двері. Нічого.

І хочби ж тоді визирнули сусіди — хтось з поляків або той обер-лейтенант, про якого я вже й забув, а тепер згадав з незбагненним роздратуванням. Сидять, позалазили в нори, не виткнуть і носа. Спитати б про цих божевільних дамочок. Чи вони завжди такі пришелепкуваті, чи тільки сьогодні?

— Ламай двері! — звелів я Зябрєву.

Попов випередив старшого сержанта. Натис своєю тушею на благенькі фільонки, все затріщало, двері відскочили, відкриваючи видовище, яке не могло б примаритися і в найбожевільнішому сні.

Звичайно, ці дві непривітні жінки могли б вдатися до різних способів для того, щоб не потрапити до наших рук. Могли вознестися на небо, втекти з допомогою таємничих пристроїв, отруїтися, повіситися, перерізати собі жили. Переступаючи поріг кімнати, я вже заздалегідь уявляв собі страшну картину, яка відкриється моїм очам, і внутрішньо здригався від того уявного видовища. Бо й кому захочеться відчувати себе винним у чиємусь нещасті?

Та побачив я зовсім не те.

На дивані, що стояв у простінку між вікнами (ось чому Зябрєв і не міг їх побачити у вікно), голі, як мати народила, сиділи наші знайомі і, щойно побачили нас, здійняли такий вереск, що їх, мабуть, чутно було в усьому містечку.

Мій недостатньо розвинений розум був, мабуть, досить відчутно спаралізований тривалим виконанням неправедних, а іноді й просто злочинних наказів, та душа ще зберігала свою природну незіпсованість, і тому звичайнісіньке почуття сорому примусило мене зробити крок назад, я готовий був утікати звідси світ за очі, так ніби сам був нагий перед тисячами чужих очей.

А ті жінки? Що вони