Читати книгу - "Юлія, або Запрошення до самовбивства"

вниз! Ще швидше, майже бігцем до ліфтів і шугнути в прірву, заплющивши очі, без віддиху, без мислі в голові…

Внизу була звичайна колотнеча. Прибуло два автобуси з Іспанії. Галас, гармидер, метушнява, розкричані роти, розвогнені очі нетерплячих ідіотів, готових посеред ночі бігти по Стамбулу, дивитися, фотографувати, пожирати враження, запихатися враженнями, ковтати враження, хмари сигаретного диму, пронизливі запахи парфумів, дезодорантів, екзотичних квітів, кави з автоматів, у пластикових чашечках, коктейлі з соломинками, східні солодкі напої і замериканізовані фруктові соки, виготовлені з концентрованої хімічної гидоти, цілі скирти видобутих з автобусного підчерев’я дорожніх валіз, уджинсовані чоловіко–жінки і жінко–чоловіки і вишукана публіка в дорогих вечірніх вбраннях, що прямувала до ресторанів і нічних клубів, — все змішалося в просторих холах «Етапу», і на самому дні того майже вавилонського стовпотворіння, вмостившись у глибоких розлогих кріслах, спокійно дивилися на цей чужий світ дві жінки, доросла й маленька, мати й дочка, та сама білява струнка жінка, якій Юлія на мосту казала про склеротичного турка з кальяном, і дитя, на яке Шульга тоді не звернув уваги, а тепер мало не закричав, глянувши уважно, мало не вмер від несподіванки: мала Юля була викапана Юлія велика, так ніби відлиті обидві з тої самої небесної форми, з того самого тигля з золотим литвом!

Він щось безладно бурмотів, брав руки Галини і малої Юлії, навіщось з’єднував їх з руками Юлії–старшої, перепрошував, про щось питав, тоді кинувся замовляти вечерю, подбати про нее необхідне для всіх трьох жінок у своєму номері, хотів навіть зняти для них окремий номер, але Юлія запротестувала, нарешті він згадав, що їм треба нагору, в номер, бо це ж головне, і в ліфті нетерпеливився майже по–хлоп’ячому, забувши, хто він і що, а коли вже Галина з малою зачинилися в ванні, а Шульга лишився віч–на–віч з Юлією, він був такий розгублений, зляканий і розтерзаний, що жінці стало його шкода, вона ласкаво доторкнулася йому до щоки, тихо промовила:

— Ти заспокойся. Я все поясню.

— Хіба я чогось вимагаю від тебе? — погладив він її руку. — Я прийняв тебе без пояснень. Коли зустрів, то прийняв назавжди. Це судьба. Я ж казав тобі…

— Боже, який же ти смішний, Шульга! Мабуть, і всі чоловіки були б смішні, коли б не були жорстокі.

— Я не жорстокий, повір мені!

— Ти ні, а всі чоловіки, весь чоловічий світ жорстокий. Мені до того остогидли чоловіки, що я мрію про Гуллівера.

— Про Гуллівера?

— Коли він потрапив до країни гуїнгнмів. Він купався в річці, і на нього напала хтива самиця йєху. І що ж? Він не кинувся на неї, а став відбиватися…

— Відбиватися від тебе? Тоді навіщо жити? Я не Гуллівер.

— Але мені чомусь здалося, що ти на нього схожий. А коли нас сьогодні відпустиш, то будеш Гуллівером справжнім…

— Про це не може бути й мови! Зараз привезуть вечерю, тоді я влаштую вас у спальні й у цій кімнаті, а сам у кабінеті, а вранці ми вирішимо, як бути далі…

— Але ти нічого про мене не знаєш!

— Я знаю тебе, а про тебе мені не треба нічого!..

У двері номера постукали. Два накрохмалені вусаті кельнери привезли на хромованих візках вечерю, швидко і вміло накрили на стіл, — щезли, розкланюючись, мовби їх тут і не було, Юлія пішла поглянути, як там її купальниці, і незабаром привела обох, загорнених у халати, з намотаними, ніби кольорові чалми, махровими рушниками на головах, рум’янощоких, з зазорілими від вдоволення очима.

— А я вже спатки не хо! — заявила мала Юлія, а тоді побачила те, що на столі, і заляпала в долоньки: — О, халава, халава!..

— Ми її привчили тут до халви, — сказала Юлія. — Навіть до халви в шоколаді. Здається, єдина розкіш, яку ми собі дозволили, але це заради Юльці…

— Мамо! — осудливо глянула на неї Галина. — Ну, навіщо?

— Я щоб пояснити… Бо наш добрий господар не все… власне, нічого ще не знає…

— І не треба, — втрутився Шульга. — Не треба нам нічого знати, а треба вечеряти, а тоді спати, а тоді…

— Халава! Халава! — ляскала долоньками маленька Юлія, а в Шульги від того дитячого ляскання мовби розполовинювалося серце, і ставало отими двома маленькими ніжними долоньками, і вже не пульсувало в звичному ритмі біологічного насоса, а все було в здриганнях, у захватах, у надчуттєвості, він злякався, що не зможе витримати того огрому несподіваного щастя, яке зненацька звалилося на нього, і безпорадно, навпомацки, наосліп блукав у просторі, шукав доторків, дотиків, опертя, а коли знайшов і знову помандрував у золоту Візантію, то не знайшов там радості, а лиш темний, несвідомий ляк і розпачливе моління не знати до кого: «Спаси мене від того, чого я хочу!..».

Юлія попросила погасити світло, їй хотілося темряви, хотілося сховатися в тьму, десь за вікнами горів мільйонними вогнями Стамбул, у темних небесних просторах плавали підсвічені прожекторами мечеті, палаци, монументи, мертві й примарливі, ніби велетенські історичні привиди, а тут панував заспокійливий морок, і навіть близька й тривожна присутність Галини і її донечки в сусідній кімнаті не порушували спокою, бо коли Шульга знов спробував завести мову про стад, Юлія поклала йому короткопалу ручку на уста і прошепотіла:

— Мала вже спить, а Галина все знає… То ти про нас нічого, а ми все про всіх… про чоловіків і все оте паскудство, що довкола них…

Він знов у темному безладному бурмотінні спробував розказати їй, хто вона для нього, продовженням яких жінок призначена стати, які простори в ній, які незвідані землі й материки, які таємничі мандри у тропічні країни, в джунглі, до нічних водопоїв, де леви, жирафи, зебри, антилопи і буйволи, в савани, прерії, степи, де кольорові пташки, ніжні метелики, хижі орли, змії з рубіновими й смарагдовими очима, саламандри, народжувані з вогню, і містичні орхідеї, що в’януть не тільки від доторку, а й від самого погляду… Путь змії на скелі, путь орла в небі, путь жіночого серця до серця чоловічого… Вона для нього ось тут, і ось тепер, немов гірський обвал, все руйнується в ньому, все нищиться, але не злими стихіями, а в радісній добровільності і в сліпучому сяйві щастя… Для нього це щастя вперше відкрилося в далеких просторах Азії (палючі поцілунки і ще палючіший шепіт: «О, мій хлопчику–лопчику–опчику!»), і