Читати книгу - "Ерагон"

тотр оно ун атра оно вейс сколір фра ротр». Після цього він відчув звичну слабкість, яка завжди приходила в його тіло, коли він користався магією.

— Це все, що я можу зробити, — сказав він жінці. — Гадаю, дитинці допоможе.

— Дякую тобі, Арджетламе! — прошепотіла стара, вклонившись. Вона почала сповивати дитину, аж раптом Сапфіра голосно форкнула й схилила до них свою величезну голову. Жінка застигла від жаху, але дракон лише обережно торкнувся чола дитини краєчком носа й знову випрямився.

Здивований гомін пробіг натовпом, адже на тому місці, до якого торкнулася Сапфіра, залишився сріблястий слід у вигляді зірки. Такий самий, як в Ерагона на долоні. Бідна жінка з побожністю глянула на могутнього дракона.

Тим часом, сколихнувши юрбу помахом крил, Сапфіра знялася в повітря, і вони з Ерагоном опинилися далеко від усього ворожого, незнайомого й злого.

— Що ти зробила тому маляткові? — спитав юнак, притулившись до шиї дракона.

— Я всього-на-всього подарувала дитині надію, — озвалась Сапфіра. — А от ти подарував їй майбутнє.

Несподівано, незважаючи на присутність Сапфіри, Ерагон відчув себе самотнім. Усе довкола здавалося чужим і безрадісним, а юнакові не було куди повертатися…

— Ким я став, Сапфіро? — спитав він засмучено. — Ще рік тому я був звичайним юнаком, та, виявилось, що я маю піклуватися за якихось там варденів, тікати від Галбаторікса, дружити із сином Морзана… А тепер ще й це благословення! Чим я можу зарадити людям, якщо цілі армії не змогли їм допомогти? Це ж божевілля! Моє місце в Карвахолі, поруч із Рораном!

Якийсь час Сапфіра летіла мовчки, а потім озвалась.

— Твоє покликання — змінити цей світ, Ерагоне, — твердо сказала вона. — Люди самі собі зарадять, але їм потрібен ватажок, потрібен дороговказ. Жодна армія не дасть їм такого благословення, яке ти допіру дав тому немовляті.

— Але ж це такі дрібниці! — відмахнувся юнак.

— Ні, ніякі не дрібниці, — заперечив дракон. — Невже ти гадаєш, що після твого благословення ця дитина стане свинопасом чи крамарем? Ще чого! Відтепер у неї інша доля, яку подарували їй вершник і дракон.

— Це справді вражаюче, — озвався Ерагон. — Після цього почуваєшся, наче уві сні. Погодься, усе, що сталося зі мною останнім часом, — твоє яйце, напад ургалів, вишкіл Брома, двобій зі Смерком, — здається надто вже фантастичним для звичайного хлопця з ферми. Але щось мене змінило.

— Тебе змінило твоє ім’я, — лагідно відповіла Сапфіра. — Адже будь-кого в цьому світі не називали б вершником, це вже мені повір. І вибір упав саме на тебе. Значить, ти мусиш продовжувати те, що розпочав колись твій попередник на ім’я Ерагон.

— Ну ось, — скривився хлопець. — Тепер ти кажеш про вибір. А в мене є право на власний вибір? Чи я завжди маю усе сприймати як незворотність долі?

— Ерагоне! — різко сказав дракон. — Мою власну долю теж було вирішено задовго до мого народження. Ми створені одне для одного, розумієш? Тобі дали шанс, заради якого будь-яка людина погодилася б умерти! І ти ще нарікаєш на долю? Опам’ятайся, друже! Облиш свої сумні думки!

— Спробую, — зітхнув юнак. — Але минуле все одно не йде мені з голови.

— Знаєш, мені також було тривожно після смерті Брома, — раптом сказала Сапфіра. Така довіра неабияк здивувала Ерагона, адже раніше грізний дракон завжди був самовпевнений і незворушний.

Тим часом вони пролітали над Тронжхеймом. Схилившись униз, хлопець розгледів підлогу в кам’яниці, зроблену з Ісідар Мітрім, великого зоряного сапфіра. Отже, під ними лежала головна зала Тронжхейма. Дракон м’яко спустився вниз, заскреготавши кігтями по гладенькій поверхні сапфіра.

— Ти не зіпсуєш його? — захвилювався Ерагон.

— Гадаю, що ні, — озвалась Сапфіра. — Адже це не якийсь там звичайний коштовний камінець.

Злізши з дракона, хлопець зачудовано роззирнувся навсібіч. Вони перебували в круглій кімнаті без даху, яка була майже 60 футів заввишки й 60 футів завширшки. Уздовж стін зяяли темні отвори більших та менших печер, до яких вели блискучі сходи. А крізь величезну арку з фортеці мали виходити дракони.

Ерагон пильніше придивився до коштовного каменя під ногами й раптом опустився додолу. Лежачи, він притулився щокою до прохолодної поверхні й спробував зазирнути вглиб мерехтливої таємниці. Покручені лінії та рухливі плями виблискували всередині й не давали розгледіти залу під ними. Зітхнувши, хлопець підвівся.

— Ми будемо спати нарізно? — сумно спитав юнак у Сапфіри.

— У моїй печері є ліжко й для тебе, — озвався дракон. — Ходімо, глянеш. Не розкриваючи крил, Сапфіра стрибнула до свого помешкання. Юнак, покректуючи, видерся слідом за нею.

Зсередини печера виявилась темно-коричневого кольору. Вона мала товсті стіни й була темною. Біля стіни лежала подушка для дракона, а неподалік виднілося ліжко. Помешкання освітлював один-єдиний ліхтар.

— А мені подобається, — сказав Ерагон. — Принаймні тут почуваєшся в безпеці.

— Авжеж, — погодилась Сапфіра, вмощуючись.

Позіхнувши, хлопець і собі впав на ліжко.

— То що ти думаєш про місто й цього Аджихада? — несподівано спитав він.

— Не знаю, — знехотя відповіла Сапфіра. — Можливо, це нова тактика, для якої зброя вже нічого не важить. Натомість неабияку роль відіграють слова. Хоча близнюкам ми явно не подобаємось, та й майже всі гноми нам не довіряють. Узагалі, як на мене, нам варто дружити з тими, хто перебуває при владі.

— І при цьому залишатись незалежним? — в’їдливо спитав юнак. — Ти що, гадаєш, ми зможемо залишитись незалежним від усіляких там ватажків?

— Ну, поки що Аджихад нас поважає, а далі побачимо, — озвався дракон. — Хоча пізніше дружби з потрібними людьми нам просто не уникнути.

Корінь мандрагори та язик тритона

Уранці Ерагон чи не вперше за останній час почував себе в безпеці. Сапфіра дрімала на своїй подушці, й було чутно, як вона розмірено дихає. Хлопцеві було затишно, він не відчував голоду й міг спати, скільки заманеться. Душевна напруга, яка з’явилася після смерті Брома, нарешті таки вщухла.

— Мені більше не треба боятися, — радів Ерагон. — Хіба що я не знаю, як там справи в Мертага.

Цю справу потрібно було негайно вирішити.

Трохи перегодом юнак згадав і про Арію. Замріявшись, він мимохіть глянув на вихід з печери. Там сидів величезний котисько, умиваючись і час від часу позираючи на нього.

— Солембуме? — здивовано запитав Ерагон.

— А то хто ж? — позіхнув пухнастий гість і звернувся до хлопця: — Ну, то ти йдеш?

Хлопчак глянув на Сапфіру, яка прокинулась і уважно за ними спостерігала.

— Іди, — сказала вона Ерагонові. — Зі мною все буде гаразд.

Дочекавшись хлопця, кіт різко вивернувся й кинувся в арку, що вела до Тронжхейма. Ерагон поспішив за ним. Спустившись на поверх нижче, він невдовзі вийшов до