Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

смерділи вином, пліснявою та зогнилою людською плоттю. Я відчула себе так, немов потрапила у страшну легенду, які розповідали для того, щоб розохотити людей спускатися до церковних підвалів та вештатися кладовищами.

Ми ще глибше занурилися у схожі на кролячі нори тунелі та підземні приміщення і увійшли до тьмяно освітленого підвалу. Із маленького склепу на нас витріщалися порожні очі черепів, звалених у купу. Легка вібрація кам’яної підлоги та приглушені звуки дзвонів вказували на те, що десь нагорі годинники відбивали сьому. Метью поквапив нас до ще одного тунелю, наприкінці якого прозирало слабке світло.

Насамкінець ми увійшли до келії, призначеної для зберігання вина, яке розвантажувалося з човнів, що приходили Темзою. Під стінами стояло кілька діжок, і в повітрі відчувався запах свіжої тирси та аромат старого вина, які ніби змагалися між собою. Я розгледіла джерело першого запаху: то були домовини, акуратно складені відповідно до їхніх розмірів — від великих довгих ящиків, здатних вмістити в себе таких велетнів, як Гелоуглас, і до мініатюрних трун для немовлят. У глибоких кутках рухалися й мерехтіли тіні, а в центрі кімнати, посеред натовпу істот, відбувався якийсь ритуал.

— Моя кров — твоя кров, отче Габбард, — сказав якийсь чоловік переляканим голосом. — Я віддаю її тобі з власної волі, щоб ти міг знати, що в мене у серці, і вважати членом своєї родини. — Запала тиша, потім почувся зболений крик. Атмосфера в кімнаті наповнилася відчуттям напруженого очікування.

— Приймаю дар твій, Джеймсе, і обіцяю захищати тебе, як своє дитя, — почувся грубий хрипкий голос. — Навзамін ти шануватимеш мене, як свого батька. Привітай братів своїх та сестер.

Почувся привітальний гомін, — і раптом моя шкіра зафіксувала крижаний дотик.

— Ви спізнилися. — Громоподібний голос прорізав гомін натовпу, і волосся на моїй шиї стало дибки. — Бачу, ви прибули з повним кортежем.

— Ми не могли спізнитися, бо ніхто не призначав нам часу, — відказав Метью, беручи мене за лікоть. І відразу ж десятки поглядів, кольнули, торкнули й охолодили мою шкіру.

До нас по колу наблизилися м’які кроки. Прямо переді мною постав високий худорлявий чоловік. Я, не моргнувши, витримала його погляд, чудово знаючи, що не можна показувати вампіру свій страх. Габбард мав глибоко посаджені очі під навислими бровами, і через сіро-блакитний колір їхньої райдужної оболонки проглядалися сині, зелені й брунатні прожилки.

Очі були єдиною кольоровою рисою обличчя цього вампіра. Решта були неприродно блідими; він мав сиво-русяве коротко підстрижене волосся, майже невидимі брови та вії. Широкий рот на чисто виголеному обличчі скидався на горизонтальну ножову рану. Довга чорна накидка, щось середнє між мантією науковця та рясою церковника, лише підкреслювала його кістляву, як у мерця, фігуру. У його широких, злегка сутулих плечах безпомилково вгадувалася велика сила, але решта тіла практично становила скелет.

Швидко, мов блискавка, промайнула рука — і грубі сильні пальці взяли мене за підборіддя й різко повернули мою голову убік. І в ту ж мить рука Метью опинилася на зап’ясті вампіра.

Холодний погляд Габбарда торкнувся моєї шиї — то він придивлявся до шраму. Уперше мені захотілося, щоб Франсуаза вдягнула на мене найбільший рюш, який тільки можна було знайти. Вампір дихнув на мене смородом, що відгонив сірчаною ртуттю та глицею, а потім стулив свого широкого рота так міцно, що куточки його губ із блідо-рожевих перетворилися на крейдяно-бліді.

— Маємо проблему, пане Ройдон, — сказав Габбард.

— Та ні, ми маємо кілька проблем, отче Габбард. Перша — це те, що ви поклали руку на те, що належить мені. Якщо не приберете її, до світанку від вашого лігва залишаться одні руїни. А те, що станеться потім, змусить думати кожну істоту й створіння у Лондоні — демонів, простих людей, верів та відьом, що кінець світу вже настав. — Голос Метью бринів гнівом.

Із напівтемряви повисовувалися створіння. Я побачила серед них Джона Чендлера, аптекаря з Кріплгейта, який відповів мені зухвалим поглядом. Був там і Кіт, біля якого стояв іще один демон. Коли рука його друга ковзнула йому під лікоть, Марлоу трохи відсунувся від нього.

— Здрастуй, Кіте, — глухим голосом привітав його Метью. — А я гадав, що ти вже встиг кудись втекти й сховатися.

Габбард затримав свою руку на моєму підборідді ще на кілька секунд, знову повернувши мою голову обличчям до нього. Вочевидь, у моїх очах блиснув гнів на Кіта й відьмака-аптекаря, який нас зрадив, бо Габбард застережливо похитав головою.

— Не тримай ненависті в серці на брата свого, — промимрив він, відпускаючи мене. А потім обвів поглядом присутніх. — Залиште нас.

Метью обхопив долонями мої щоки і пальцями розгладив шкіру, стираючи з неї запах, залишений Габбардом. — Іди з Гелоугласом. Невдовзі побачимося.

— Вона залишиться, — сказав Габбард.

На обличчі Метью сіпнулися м’язи. Він не звик, щоб йому перечили. Після тривалої паузи він наказав своїм друзям та членам родини почекати за кімнатою. Один лише Хенкок не послухався його відразу.

— Твій батько каже, що мудрий чоловік бачить із дна глибокого колодязя більше, ніж дурень із вершечка гори. Сподіваймося, що він мав рацію, — пробурмотів Хенкок. — Бо через тебе ми сьогодні опинилися у глибокій дупі. — Іще раз поглянувши на Метью, він пішов слідком за Гелоугласом та П’єром крізь отвір у дальній стіні. Важкі двері зачинилися, й настала тиша.

Ми втрьох стояли так близько, що я чула, як дихає Метью. Що ж до Габбарда, то мені здалося, що руйнівний вплив чуми на його організм не обмежився одним лише божевіллям. Його шкіра нагадувала матовий віск, наче він і досі страждав від тривалих наслідків цієї хвороби.

— Дозвольте нагадати вам, мсьє де Клермон, що ваше перебування тут залежить виключно від мого терпіння й моєї доброї волі, — сказав Габбард, сідаючи в єдине — і розкішне — крісло в кімнаті. — Хоча ви і є представником Конгрегації, я дозволяю вам перебувати в Лондоні лише тому, що цього вимагає ваш батько. Але ви зневажили нашими звичаями і дозволили вашій дружині увійти до міста, не представивши її спершу мені та моїй пастві. А окрім цього є іще проблема з твоїми лицарями.

— Більшість із тих лицарів, що супроводжували мене, прожили у Лондоні довше за тебе, Ендрю. Коли ти почав наполягати, щоб вони або приєдналися до твоєї пастви, або залишили межі міста, вони переселилися за міську стіну. Ти і мій