Читати книгу - "Том 7"

«правдивим шестидесятником», в якому жила «душа Рахметова». Я згадав тодішнє просте, немов чернече, убрання твоє, те єдине чорне убрання, що служило тобі і для паради за життя батька і для жалоби по смерті його... Справді, єдиній дочці такого батька, рано позбавленій материнського впливу, даремно було б доводити, що її «принципи» утопічні і не годяться в наші обставини. Се ж були вже не «принципи», а звички, міцні життєві звички. Се теж треба було «приймати як факт».

— Панно Галино,— почав я, зібравшись на силі і навіть силкуючись усміхнутись,— не так уже все це трагічно, як вам здається. Ще ж може бути такий вихід: я попрошу маму з сестрами переїхати сюди — сестри будуть раді, а мама ради них згодиться,— мама моя з натури дуже господарна, і їй, певне, було б до мислі навіть, щоб невістка не втручалась до господарства. Ви б не потребували ні про що клопотатись і ні за що не відповідали б сумлінням своїм. Все одно мама і сестри звичок своїх і типу господарства не змінять, чи ми будемо вкупі, чи ні, то, здається мені, ми можемо спокійно користати з того добра, яке все-таки є в таких господарствах. Ми б їм платили так, як платимо тепер чужим людям, тільки чужі люди тисячу раз гірше утримують нас, а лад у них такий самий буржуазний, і ми помагаємо існувати тому ладу своєю платою за стіл і хату, се вже ж ніде правди діти,— я намагався говорити так само тверезо і просто, як ти, і мені здавалось, що мені починає удаватись сей тон. Коли раптом мені здалось, що ти перестала слухати мене. Я завважив, що ти дивишся не на мене, а на стіну, де висів портрет моєї матері.

— Який суворий профіль у вашої матері,— промовила ти, немов думаючи вголос,— ви зовсім не подібні до неї.

— Я подібний до покійного батька,— відповів я і замовк, залишивши свої доводи.

Не знаю, що було б, якби я вдався публіцистом; може б, гарячка полеміки, політична боротьба пером дали б мені те самозабуття, якого я прагнув. Але я публіцистом не вдався. Я не вмію «думати колективно», надто коли я беруся за перо. Я не настільки сильний, щоб бути літературним ватажком напряму, але самостійність мого пера не дає мені бути рядовим у літературі, писати в рамках чужої програми, покорятись чужим, у всякім разі не моєю думкою збудованим планам. В житті я ніколи не був настільки незалежним, щоб мене коли вже не загнічувала, то хоч пе «мулила» чия-небудь натура — і не скажу, щоб та натура завжди мусила бути сильніша від моєї, ні, часто вона була виразно слабша, але в такому разі гніт її був ще тяжчий. Твій гніт, моя сильна, моя незламна Галю, ніколи не «мулив» мене власне тому, що він був сильний, виразний, я навіть думаю, не раз свідомий (адже правда?), і я свідомо покорявся твоїй силі, я сам взяв на себе ярмо теє, і воно стало мені легким, так принаймні здавалось мені, аж поки... але про се потім. Я, власне, мав сказати, що гніт натур, слабших від моєї, гнітив мене завжди гірше, ніж гніт сильніших. Наприклад], ніхто не мучив мене так, як один мій шкільний товариш, безвольний до краю (та безвольність навіть скінчилася у нього потім справжнім божевіллям), неврастенік з істеричними вибухами. Мені й тепер трудно розважити, що власне так покорило мене сій нещасній натурі,— не то щоб я любив його над усіх інших товаришів (були моменти, коли я зовсім не любив його, а терпів, як недугу), не то щоб я свідомо наважився пожертвувати для нього своєю незалежністю, навпаки, я вважав (бо хоробливість його вдачі приймала часто несимпатичні форми дрібного егоїзму і навіть жорстокості), що він того не вартий і що я марную на нього ту силу, яку міг би вжити далеко корисніше,— я все це добре тямив і все-таки жив у правдивій кормизі, за яку вся моя родина і близькі приятелі зненавиділи того нещасного. Головним почуттям моїм до нього були жалощі, якісь тонкі, пекучі, що проймали кожен момент моїх відносин до нього, хоч я не любив признаватись у тому навіть самому собі, а перед іншими завзято зрікався того почуття і намагався впевнити всіх, що ніякого «рабства», як вони казали, тут з мого боку нема, що я просто люблю і поважаю свого товариша і що мене, яко людину при повнім здоров’ї, зовсім «нічого не коштує» часом потурати «невинним забаганкам» хворого. Тим часом то мені «коштувало» стільки, що рік-два іще такого життя — і я вже був би дотримав компанії товаришеві у божевільні... Прикро мені думати і писати таке, але правда правдою, що тільки божевільня, забравши мого товариша, вернула мені волю — я зараз же почутив се. Аж досі мені досадно на себе, як згадаю, з яким зусиллям задавив я в собі зітхання полегкості, вийшовши від того лікаря, якому здав на руки хворого... А може, ся досада — рештки «рабства»?.. Такий я в «житті» (се актори так вживають сей вираз, яко антитезу до виразу «на сцені»,— неначебто сцена вже не життя — от дурість!), але в тому іншому житті, що опановує мене в той час, коли я беруся за перо, я зовсім не такий. Тоді я нікому не покоряюсь, нікого не жалую, ні до кого своїх вчинків, себто писаних слів, не приміряю, я думаю так, як думаю я, я один, і більш мені нема ні до кого діла. Ненавиджу в той час кожного, хто заважає мені бути самим собою. Щоб ти знала, Галю, то навіть твій вплив зовсім зникав у ті хвилини, коли я узброявся пером. Ну, от і через те мене моя робота не загоджувала. Адже мені треба було чогось такого, щоб я забув себе, а тут я якнайвиразніше ставав самим собою. У вимовлених словах, у вчинках, навіть в неписаних думках я згоджувався з тобою, жив по-твоєму (мені тоді здавалось, що се й по-моєму), але я сам дивувався, чому ж мені не пишеться так. Ні, мені рішуче «не писалось» так,— я або не міг зовсім нічого написати на ті «пекучі» теми, які ми з тобою так часто обговорювали і які я, здавалось, так добре тямив і навіть почував (вони ж мені не раз спати по