Читати книгу - "Ніч лагідна"

хвилюйтеся — в принципі я згоден, і нам з Ніколь неважко буде порозумітися. Ми зіпсуємо собі менше крові, якщо не будемо обговорювати все втрьох.

Томмі не міг не погодитися, що Дік має рацію, але його романська натура вимагала, щоб останнє слово було все-таки за ним.

— Прошу вас пам’ятати, — сказав він, — що від цієї хвилини й аж до остаточного врегулювання справи Ніколь перебуває під моїм захистом. І я не подарую вам жодної спроби скористатися з того, що ви ще перебуваєте під одним дахом.

— Мене ніколи не приваблювало кохання всухом’ятку, — сказав Дік.

Він ледь уклонився й рушив назад до перукарні під пильним шахраюватим, як ніколи, поглядом Ніколь.

— Що ж, він повівся цілком пристойно, — визнав Томмі. — Люба, ми зустрінемося ввечері?

— Думаю, що зустрінемось.

Отже, те, що мало статися, сталося — і без особливої трагедії. Ніколь, щоправда, відчувала, що Дік і тут виявився далекогляднішим за неї, що, відколи вона віддала Томмі камфорну мазь, він знав, як усе це скінчиться. Та все ж вона почувалася щасливою, радісно збудженою, і недоладна думка про те, що добре було б розповісти про все це Дікові, швидко зникла. Але вона невідривно стежила за ним очима, доки він перетворився на цятку й злився з іншими цятками в натовпі курортників.

 XII

Свій останній день перед від’їздом з Рів’єри доктор Дайвер провів з дітьми. Йому хотілося добре їх запам’ятати, бо він уже не був молодим і не піддавався ілюзіям та самообману щодо свого майбутнього. Дітям сказали, що зиму вони проведуть у тітки в Лондоні, а потім поїдуть до батька в Америку.

Його тішило, що він зумів так багато дати своїй дочці, — щодо сина він такої певності не мав; зрештою, він і не знав ніколи, що можуть узяти від нього ці непосидющі, настирні, ласкаві сисунці. Та коли надійшов час прощатися, йому захотілося зняти з плечей ці дві гарнесенькі голівки і на довгі-довгі години притулити їх до грудей.

Він обнявся із садівником, який шість років тому посадив перші квіти перед віллою «Діана». Він поцілував молоду провансалку, що доглядала дітей. Вона працювала в них майже десять років; упавши на коліна, вона гірко ридала, доки Дік не підняв її силоміць і не подарував їй триста франків. Ніколь ще спала —так було домовлено; він залишив їй записку, а другу адресував Бебі Уоррен, яка гостювала в них проїздом із Сардінії. Потім він налив собі добрячу чарку коньяку з десятиквартового бутиля, подарованого їм кимось із гостей.

Уже вийшовши з речами, він вирішив, що здасть їх у камеру схову в Канні й приїде востаннє подивитися на пляж Госса.

... Коли Ніколь із сестрою з’явилися на пляжі, там не було ще нікого, крім нянь з дітлахами. Біле сонце, розмите на тлі білого неба, розпікало нерухоме повітря. Офіціанти розміщали під прилавком бару додатковий запас льоду. Американець-фоторепортер з «Ассошіейтед Пресс» готував на клаптику тіні своє причандалля, раз у раз скидаючи оком на тих, що спускалися кам’яними сходами. Майбутні герої його репортажу ще лежали в затемнених номерах, лише недавно приспані світанком.

Вийшовши з кабінки, Ніколь раптом побачила Діка; вдягнений не по пляжному, він сидів нагорі, на скелі. Вона відсахнулася в затінок за кабінкою. За хвилину Бебі приєдналася до неї.

— Дік усе ще тут.

— Так, я бачила його.

— Я гадала, йому вистачить такту виїхати непомітно. — Це його пляж — по суті, він його відкрив. Старий Госс весь час твердить, що завдячує Дікові всім, що має. Бебі незворушно подивилася на сестру.

— Даремно ми його відірвали від його велосипедних екскурсій, — сказала вона. — Що не кажи, а коли людину з низів витягують нагору, вона втрачає голову, і всі її чарівні манери — то тільки блеф.

— Протягом шести років Дік був мені ідеальним чоловіком, я не знала від нього нічого, крім добра, — сказала Ніколь. — Він жодного разу не скривдив мене і все робив для того, щоб я була щаслива.

У Бебі злегка випнулося підборіддя.

— Для цього він і навчався.

— Він уже пішов? — спитала Ніколь трохи згодом. — Здається, його поїзд відходить рівно о дванадцятій.

Бебі визирнула з-за кабіни.

— Ні. Піднявся на терасу й розмовляє з якимись жінками. Та, зрештою, на пляжі вже так багато людей, що він навряд чи нас побачить.

Але він їх побачив, як тільки вони вийшли з-за кабінки, і стежив за ними очима, доки вони не зникли знову. Він сидів за столиком з Мері Мінгетті й пив ганусівку.

— Тієї ночі, коли ви нас визволили, ви були давнім, гарним Діком, — казала Мері. — От тільки під кінець жахливо обійшлися з Керолайн. Чому ви не хочете завжди бути милим? Адже могли б.

«Ну, дожився, — подумав Дік. — -Мері Норт читає мені мораль!»

— Ваші друзі не перестали вас любити, Діку. Але сп’яну ви говорите людям жахливі речі. Я все літо тільки й роблю, що захищаю вас.

— Це класична фраза доктора Еліота.

— Ні, справді. Людям, зрештою, байдуже, п’яний ви чи тверезий... — Вона повагалася. — Ейб навіть у найстрашнішому запої ніколи не ображав людей так, як ви.

— Які ви всі нудні, — сказав Дік.

— Але ж крім нас нікого й немає! — вигукнула Мері. — Якщо вам не до вподоби порядні люди, зв’яжіться з непорядними — і я подивлюсь, якої ви заспіваєте! Всі люди хочуть,одного — втішатися життям, і, заважаючи їм, ви самого себе обкрадаєте, плюєте в криницю, з якої пили.

— А була така криниця? — спитав він.

Мері тепер втішалася розмовою, хоча й не усвідомлювала того — адже вона сіла з ним за столик тільки зі страху. Дік запропонував їй випити, але вона знову відмовилася й повела далі:

— А звідки все це береться? Тільки із звички потурати власним вадам. Але я не можу байдуже дивитися на такі речі після Ейба — після того, як на моїх очах гарна людина спилася до смерті...

Зі сходів збігла по-театральному безтурботна леді Керолайн Сіблі-Бірс.

Дік почувався чудово — він випередив час і перебував у тому стані, якого звичайно досягають наприкінці доброго обіду, але це поки що виявлялося тільки в доброму, приємному, лагідному ставленні до Мері. Його очі, в цю хвилину ясні, як у дитини, просили співчуття, і